— Так, — кивнула головою Аравіса. — Я почуваюся так само. Шаста просто молодець. Бругу, я теж ставилася до нього зверхньо. Хлопець виявився хоробрішим за нас усіх. Та я гадаю, що ліпше зостатись і перепросити його, аніж повертатись до Калормену.
— Добре тобі говорити, — не погоджувався Бругу. Ти не зганьбилася, як я. Для мене усе втрачено.
— Мій добрий коню, — мовив пустельник (м’яка зарошена травиця робила нечутними його босі кроки, тому його помітили лише коли він заговорив), — ти не втратив нічого, окрім свого марнолюбства. Так-так, брате. Не прищулюй вух і не тріпай гривою. Якщо справді відчуваєш сором за свою поведінку, як казав, то послухай доброї ради. Поміж бідолашними безмовними кіньми тобі здавалося, що ти великий герой. Звичайно, ти сміливіший і розумніший за них — це неважко. Але в Нарнії таких, як ти, багато, тому там ти будеш звичайним конем, одним із багатьох. Тобі просто належить це усвідомити — і все буде гаразд. А тепер, друзі, ходіть зі мною: на вас чекає щось смачненьке.
Розділ 11. Несподіваний гість
Шаста вибіг за ворота і побачив перед собою пагорок, укритий травою та вереском. На маківці пагорка де-не-де росли дерева. Хлопець зараз ні про що не думав ані не знав, що робитиме далі. Він тільки біг, біг. Усе тіло гуло від утоми, У боці кололо, очі заливав піт, ноги запліталися і він перечіпався через каміняччя.
Час від часу траплялися дерева або галявини, порослі папороттю. Сонце зайшло за хмари, але прохолодніше не стало. День був сірий, задушливий, скрізь роїлися хмари мошок. Комашня рясно обліпила спітніле лице хлопця, та він уже не відганяв їх, бо весь час біг уперед.
Раптом до Шасти долинув звук сурми, але зовсім не такий, як у Ташбані. Цей заклик був веселий і радісний: ті-ро-то-то-го! Хлопець вибіг на широку галявину — й опинився серед гурми людей.
У першу мить Шасті здалося, що там хмара народу, але далі він начислив чоловік п’ятнадцять-двадцять. Усі були вбрані у зелені мисливські строї. Деякі ще сиділи у сідлах, инші спішилися і стояли поряд зі своїми кіньми. Один мисливець посеред галяви притримував за стремено верхового румака, а инший — опасистий веселун із рум’янцями на круглих щоках — саме збирався його осідлати. В його очах іскрились пустотливі бісики. Уявіть собі, це був щонайсправжнісінький король!
Щойно він побачив Шасту, то забув, що збирався сідати на коня, й широко розвів руки, щоб обійняти хлопця. Обличчя короля променилося посмішкою, а з грудей, мов із глибокої діжки, вихопився радісний басистий вигук
— Коріне! Сину мій! Де твій кінь? І що за лахміття на тобі? Що…
— Ні, — відсапнув Шаста, хитнувши головою, — я не Корін, не принц. Я… я… знаю, що схожий на нього… бачив його високість у Ташбані… Вам від нього вітання.
Король уважно глянув на хлопця. Обличчя його при цьому виражало безмежний подив.
— Ви — к-король Люн? — усе ще сапаючи, вимовив Шаста. І не чекаючи відповіді, повів далі:
— Королю… негайно… до Анварду… зачиніть браму… ворог… Рабадаш і дві сотні вершників.
— Ти можеш довести це, хлопче? — запитав хтось із королівської свити.
— Я бачив їх на власні очі, — відповів Шаста. — Я бачив їх. І біг від самого Ташбану, щоб їх випередити.
— Біг? Від Ташбану? — перепитав той самий вельможа, ледь звівши брови.
— Коні… залишилися з пустельником, — сказав Шаста.
— Не ставте йому більше питань, Даріне, — втрутився король Люн. — Я бачу правду у його очах. Поспішаймо, панове. Дайте йому коня. Ти можеш їхати, хлопче?
Замість відповіді Шаста встромив ногу у стремено і вмить опинився на коні. За останні тижні йому стільки разів доводилося робити це із Бругу, що зараз він заввиграшки давав собі раду. Тепер Бругу не казав би, що хлопець залазить на коня як на копицю сіна.
Шаста аж зашарівся від задоволення, коли почув, як лорд Дарін сказав королю: «Хлопець осідлав коня як справжній верхівець, пане. Запевняю Вас, у його жилах тече шляхетська кров».
— Так, любий Даріне, якраз це і не йде мені з голови, вимовив король і знову затримав на хлопцеві пильний і спраглий погляд своїх глибоких сірих очей.
Не гаючи більше ні хвилини, вся компанія вдарила у галоп. Шаста чудово тримався у сідлі, проте його брав сумнів, що належить робити з віжками: він-бо ні разу не вдався до них, коли подорожував із Бругу. Краєм ока хлопець приглядався до инших вершників (так, як ми часом поводимося у гостях, коли не певні, який ніж чи виделку треба взяти) і намагався так само тримати пальцями вузду. Шаста не наважувався правувати конем. Він дав йому волю, сподіваючись, що кінь сам поспіватиме за рештою. Та кінь цей був звичайний, не речистий, він швидко зрозумів, що у дивного вершника немає ні батога, ні острогів, тобто що він не поводиться як справжній господар. І Шаста невдовзі опинився у самому хвості.