А тоді Гвіна, хоч усю її проймав дрож, коротко заиржала і підійшла до лева.
— Будь ласка, — тремтливим голосом промовила вона, — пане, можете робити зі мною що хочете.
— Люба моя доню, — мовив Аслан, поцілувавши її просто в оксамитовий ніс, — я знав, що на тебе не доведеться довго чекати. Нехай радість завжди буде з тобою.
Потім він підняв голову і гукнув:
— Гей, Бругу, бідолашний переляканий хвалько, підійди-но до мене. Ближче, сину мій. Та не бійся. Торкнися мене. Понюхай мене. Ось мої лапи, ось мій хвіст, а це мої вуса. Я справжня тварина.
— Аслане, — вимовив Бругу тремким голосом, — здається, я поводився як останній дурень.
— Щасливий той, хто усвідомив це ще замолоду. Ходи сюди, Аравісо, доню моя. Поглянь! Я сховав кігті. Зараз тобі нічого не загрожує.
— Зараз, пане? — перепитала Аравіса.
— Це я тебе поранив, — сказав Аслан. — Це я увесь час перестрівав тебе в дорозі. А знаєш чому з тобою таке сталося?
— Ні, пане.
— Твоя спина після зустрічі зі мною виглядала так само, як спина рабині твоєї мачухи після батога. Ти напоїла дівчину зіллям, а її потім відшмагали. Тепер ти знаєш, що вона відчувала.
— Так, пане. Прошу…
— Запитуй, люба, — хитнув головою Аслан.
— Що було з рабинею потім?
— Дитино, — відповів Аслан, — я розповів тобі твою історію. Кожен почує лише свою історію, а не чужу.
Лев стріпнув головою і мовив уже лагідніше:
— Хай радість лишається з вами, діти. Скоро ми знову зустрінемось. Але перед тим ви матимете иншого гостя.
Після цих слів Аслан стрибнув на стіну і за мить зник з очей.
Коли Аслан їх залишив, нікому не хотілося говорити. Друзі повільно розійшлися у різні кінці подвір’я, бажаючи побути наодинці зі собою.
Десь через пів години пустельник покликав коней, щоб почастувати їх чимсь добрим. Аравіса проходжувалась у задумі, та зненацька з-за воріт долинув звук сурми. Від несподіванки дівчина здригнулась.
— Хто там? — спитала вона.
— Його королівська високість принц Кор Верхоландський, — відповів голос знадвору.
Аравіса відсунула засув, відчинила браму і відступила на крок, даючи дорогу гостям.
Спершу увійшли два вояки з алебардами і стали обабіч воріт. За ними з’явився вістун, а далі сурмач.
— Його королівська високість принц Кор Верхоландський просить авдієнції у ясновельможної панни Аравіси, — проголосив вістун.
Потому вістун та сурмач відійшли убік і схилились у поклоні, а вояки відсалютували. Й ось увійшов принц, а за ним увесь його супровід. Брама зачинилася.
Принц уклонився Аравісі, проте поклін вийшов дещо незграбний. Дівчина у відповідь зробила вельми граційний реверанс по-калорменськи (який зовсім не схожий на наш), бо її цього вчили. Аравіса підняла догори очі, аби роздивитися принца.
Перед нею стояв зовсім юний хлопець. Біляве волосся було зібране під гарною вузенькою золотавою биндою. З плечей спадала туніка з тонкого білого батисту, а під нею проглядала ще одна, ясно-черлена. Ліва рука принца лежала на руків’ї меча, вкритому емаллю. На руці була пов’язка.
Аравіса уважно глянула на принца раз, потім ще раз, а тоді вражено вигукнула:
— Гей! Та це Шаста!
Шаста увесь спаленів і заговорив скоромовкою:
— Послухай, Аравісо, — сказав він, — ти лиш не подумай, буцім я все це влаштував, щоб тебе вразити чи щось зі себе удавати. Ці шати, сурмач, і взагалі… не думай, що це якийсь дурний жарт. Повір, я хотів прийти сюди у своїй звичайній одежі, але її уже спалили, а батько сказав…
— Твій батько? — перебила Аравіса.
— Усе складається на те, що мій батько — король Люн, — відповів Шаста. — Я мав би про це здогадатись. Ми з Коріном схожі немов дві краплі води. Ми близнята. І моє ім’я не Шаста, а Кор.
— Звучить гарніше, ніж Шаста, — сказала Аравіса.
— У Верхоландії братів називають подібними іменами, — пояснив Шаста (властиво, Кор — так ми повинні тепер його називати), — як-ось Дар і Дарін, Кол і Колін.
— Зажди, Шасто… тобто Коре, — звернулася до нього Аравіса. — Я маю тобі щось сказати. Мені шкода, що я так поводилася з тобою. Але, слово чести, я змінила свою думку ще заки довідалась, що ти принц. Це сталося тоді, коли ти повернувся, щоб урятувати нас із Гвіною від лева.
— Той лев не заподіяв би вам зла, — мовив Кор.
— Я знаю, — хитнула головою Аравіса. На якусь хвилину запала тиша: вони зрозуміли, що обом випало пізнати Аслана.