бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його
бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані
любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то
більше оплакуємо власну безмежну самотність.
І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом
почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя,
діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні
стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, —
письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости
більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в
дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що
персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів —
гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів
помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора
незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що
ми потроху сходимо зі сцени?
Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому
упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою
Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак
окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього
відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію
скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми
сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках
корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому?
А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він,
виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося.
Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє
Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування.
Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І
сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той
єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому,
що так маловрозумливо зветься її життям.
КОМПЛЕКС ІТАКИ
[ Опубліковано по-польськи: Gazeta Swiateczna, No. 143.2436, 21-22.06.1997; у
словацькому перекладі:
OS-Forum obcianskej společnosti, Sept. 1997/4; в білоруському: ARCHE, No 1,
1998. ]
Сюжет, вічно притягальний своєю універсальністю: багатолітній блукалець світами,
переживши війни й тисячу смертельних небезпек, чудом урятувавшись із печери
людожера та з острова лихої чарівниці, що обертає людей на свині, і що там ще
значилося в його неймовірному curriculum vitae, — повертається, нарешті, на
батьківщину. Тимчасом син його, розуміється, виріс на здоровенного молодця, в
домі роїться од численних претендентів на руку дружини, і впізнає поворотця
тільки стара нянька — по шраму на нозі.
Ім'я блукальця — Одіссей, і все з ним, як пам'ятаємо, скінчилося гаразд. А от
інша версія того самого сюжету: по п'ятнадцяти роках брежнєвських таборів,
побувавши і в тюремних лікарнях, і в камері смертників (бо спочатку був
засуджений на смерть — за вивішеного в рідному селі жовто-блакитного прапора),
повертається наприкінці 1970-х український Одіссей на адресу, де мешкає його
родина, — зійшовши з автобуса в незнайомому містечку, питає на автостанції в
місцевого хлопця, як пройти на таку-то вулицю, хлопець береться його провести —
їм виявляється по дорозі, і блукалець доходить до потрібного будинку, і
знаходить потрібні двері, і хлопець входить у ті двері — разом із ним, і
виявляється — його сином.
Цю другу історію оповів колишній радянський дисидент, нині професор
Єрусалимського університету Михаїл Хейфец у своїй книзі табірних спогадів
"Українські силуети". Крім особливо високо цінованої в нашу інформаційну добу
документальної достовірности докладних імен і дат1 ця новітня версія
1 Федір Дронь був засуджений у Львові 1961-го року, в розпалі так званої
"хрущовської відлиги". Західним інтелектуалам, заскоченим появою України
на політичній мапі, не вадило б знати, що тільки того одного, нічим не
примітного в історії українського опору року в самій тільки Львівській