Імперії коштують дорого – і не лише колоніям. Культура, що всередині себе
почувається загроженою перед лицем загрози існуючим формам державности, є
культура сутнісної несвободи – і всі її старання забути "отчество у тирана" не
годні цьому зарадити. В записниках С. Довлатова є характерна згадка, як молодий
Бродський – ще Йосиф, ще ленінградець – не впізнав був вивішеного на вулиці
напередодні державних свят "вождівського" портрета: хто це, подивувався, – на
Вільяма Блейка подібний? Така "внутрішньо-еміґрантська" форма "втечі од світу",
для свого часу безумовно красива й плідна, з розпадом того світу, од якого
втікалося, оголила закладену в її основі страхітливу психопатологічну пружину:
втрату почуття реальности, недовіру реальності, своєрідну клінічну непритомність
(перебування не-при-цьому-світі). За такого наставлення жива, м'ясиста буттєва
справжність заступається словесною – власне, словесність і зостається єдиним
орієнтиром для збитого з плигу людського муравлика в світовому океані, тільки що
зверифікувати, справдити "конвертованість" вимовлених слів уже немає чим, –
крім, хіба, засвоєної з "ґрунтовною освітою" інерції авторитету: раз так
написано у Достоєвського, значить, "дід із Попелюх" має поводитися за його
сценарієм, а ні – то ми його змусимо... В разі ж трапиться така невигода, що
"Попелюхи" виставлять свій власний, у своїй системі координат не менш
"авторитетний" словесний сценарій, то завжди можна проголосити його брехнею – в
будь-якому випадку це той шлях, на якому "чия правда" – в остаточному підсумку
вирішується кулаками, чи то пак гарматами й міжконтинентальними ракетами, і поза
Бродського, який у дитинно добрій вірі погрожує українцям, що перед смертю ми
хрипітимемо "строчки из Александра, а не брехню Тараса" (sic!!!), є без
перебільшення трагічна – як у янгола, що впав долі з того сьомого неба поетів,
де Олександр із Тарасом – HE воюють і HE протистоять собі навзаєм. Схоже,
почавши з безневинного сприйняття члена Політбюро за "Вільяма Блейка",
невідворотно скінчиш тим, що сприйматимеш "Вільяма Блейка" (Олександра, Тараса
тощо) за члена Політбюро – такого собі "бійця ідеологічного фронту"... Принаймні
один урок із того нині, на уламках імперії, де література заміняла собою життя,
де література й була єдино гідною людини формою життя, можемо виснувати:
література ніколи не буває невинною – навіть якщо дуже хоче бути такою
(особливо, якщо хоче!).
Але це вже тема – для наступного століття.
* * *
А двадцяте відходить – вимащене кров'ю й багном одночасно. І, дряпаючи, за
Бродським, "нігтями берег матрацу", захлинається навпереміну всіма рядками, з
усіх мов, крізь які продиралась на світло любові-свободі пульсуюча пристрастями,
земна і грішна, покутна й безсмертна людська душа, в чиїй драмі імперії з
війнами та концтаборами слугують усього лиш декорацією – змінною і зникаючою.
Уявляю собі в мріях антологію світової поезії ХХ століття – таку, де
представлені були б найвизначніші його поети, яка-небудь сотня імен (від нас,
приміром, – Тичина, Антонич, Стус), – і ловлю себе на згадці, що щось подібне
спробував, незадовго до смерті, укласти й Бродський, в одному з університетських
виступів висипавши перед студентами гирилицю англійських, російських і польських
поетичних імен століття... Мусив сповна усвідомлювати те, що ще в 1960-ті
сформулювала В.Шимборська, означивши себе в уявній епітафії як "авторку кількох
віршів", і що рано чи пізно відкривається кожному поетові: якщо тільки ти не
пишеш цілий вік одну книжку, своєрідний "ліричний епос у віршах" (як це робить,
наприклад, Волкот – і як, до речі, робив Шевченко), то з плином часу від тебе
зостанеться, випаде в "золотий осад" нащадкам не більш як п'ять-шість вершинних
поезій-"візиток" – акурат для антологій (правда, задля тих п'яти зазвичай
доводиться писати з п'ятсот, але то вже обходить головним чином фахівців).
Тобто, виговорити, перевести себе в слова сповна, цілком – неможливо, нікому ще
не вдавалось: "от всего человека вам остается часть /речи. Часть речи вообще.
Часть речи". Безнадійність кінцевої інтонації походить від того, що в глибині
душі поет завжди претендує на більше – на власну версію сотворіння світу. Світ,
одначе, давно розколовся, розтріскався-розпорошився на безліч гуртових "точок
зору", і щоб зібрати його – в духові – докупи, треба бути хіба святим. Дуже
шкода, що святі не пишуть поезій.
У "моїй" антології Бродський був би останнім – сьомим – великим російським