поетом століття. "Осінній крик яструба", "Торс", "Листи до римського друга",
дещо з інтимної лірики, як-от пречудове "Горіння", – Господи, як же студено, як
знелюднено героєві цих шедеврів на пустельній планеті мертвих речей і цитат
(тільки при жінці він гріється, як при багатті, але й по тому залишаються –
згарище й головешки), – і як підозріло багато віршів "на смерть" (друзів) – з
настійним допоминанням, "де вони тепер": мов цілий час жив чоловік віч-на-віч
таки з Танатосом – скулена, змерзла, по-підлітковому безпритульна самотня душа в
перехресному – крізь час і простір – відшукові тепла... Либонь, ніхто точніше,
безпосередніше за нього не відчув космічний холод відмираючої форми історії –
холод Пекла, холод озера Коціт. І це – головна правда, яку сказав поет імперії
про свою добу.
Згадуючи його тепер, по смерті, я чомусь відчуваю гострий стиск жалю. Якщо є
воно, сьоме небо поетів, маю надію, що йому там – тепло.
ПОЛЬСЬКА "КУЛЬТУРА" I МИ,
АБО МАЛИЙ АПОКАЛІПСИС МОСКОВІАДИ
[ Доповідь на українсько-польському симпозіумі "Інтелектуали, культура,
політика: досвід Польщі та України"
(Київ, 5-7 червня 1997). В польському перекладі опублікована: Wiedza, №3, 1998.
]
Не буде перебільшенням сказати, що в сучасному українському інтелектуальному
дискурсі проблема польсько-українських культурних взаємин — і то не лише
актуальних, біжучих, закономірно найтрудніших до осмислення через, сказати б,
надмірну оптичну наближеність предмета, а й попередніх, чинних протягом
новітньої історії, — залишається на концептуальному рівні чи не найслабше
артикульованою. Парадоксально, але дотепер найзамашнішу спробу вичленувати з цих
взаємин, хай би тільки на матеріалі літературному, певну історикологічну
парадиґму являє собою датована — нота бене! — 1980-м роком (щойно перевидана в
Україні) стаття Г.Грабовича "Польсько-українські літературні взаємини: питання
культурної перспективи", де, правда, сформульовано низку вельми цікавих
узагальнень — насамперед стосовно тих періодів, коли українське й польське
письменство розвивалися в спільному культурному просторі (іманентнo
припускається, що такий простір забезпечується головно співіснуванням у межах
єдиної держави — прісно-пам'ятної Речі Посполитої або ж, меншою мірою і в інших
формах, чужої вже для обох сторін імперії — Російської чи Австро-Угорської);
щождо повоєнного періоду, коли, за Грабовичем, відбувся "остаточний розрив зі
спільною польсько-українською традицією", і "роз'єднання двох культур",
"зумовлене політичним декретом", нібито призвело до "нормалізації їхніх
взаємин", то тут у 1980-му році американському дослідникові, виходячи з наявних
натоді текстів, мовби й не було чого завважити, окрім того, що взаємні "злість і
образи" вже "не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього
стали досить нецікавими"1.
Нині, по сімнадцяти роках (вік покоління!), можна ствердити напевно, що
нецікавими вони стали, либонь, таки не від того, а з причин куди більше
засадничих: що, з одного боку, годі сподіватися "цікавих" контактів від
есенційно "нецікавих", тобто обопільнo реґламентованих державно-партійним
каноном літератур (і культур!), — а з другого боку, що живий і недекретований,
позаканонічний польсько-український культурний діалог, із укритою в
підсвідомості обох сторін пам'яттю власне про ту "спільну польсько-українську
традицію", в міжчасі ніколи не припинявся, дарма що не зоставив по собі вичерпно
репрезентативних текстів, так що реставрація його "підґрунтового" (чи, коли хто
воліє, "андерґраундного") перебігу вимагатиме від майбутніх
ентузіастів-культурологів воістину археологічного хисту. З самозрозумілих
причин, головними документальними джерелами тут мали б стати непідцензурні,
еміґраційні видання (польська "Kultura" більшою мірою, ніж українська
"Сучасність", оскільки повоєнна, як-не-як, неперервна тяглість польської
еміґрації, де, приміром, з Ч.Мілошем нормально сусідували на яких тридцять-сорок
років молодші С.Бараньчак і А.Заґаєвський, забезпечувала все-таки синхронно
адекватну альтернативу ПНР-івському культурному процесові, тоді як на
українській еміґрації без перебільшення фатально відбилась фактична відсутність
т.зв. "третьої хвилі", створивши в ній гіатус не до заповнення — навіть такими
контрастуючими й по-різному колоритними постатями, як Л.Плющ і В.Мороз).