Можливо, на сьогодні найпродуктивнішим з української сторони жанром для
задокументування на прийдешність цього діалогу могли б стати спогади
сучасників-"шістдесятників" — ну хоча б про те, яким культурним шоком був свого
часу для абсолютної більшости з них роман Є.Єнджеєвіча "Nocy ukraińskie, albo
rodowód geniusza" (перекладений і оприлюднений в Україні щойно за перестройки, у
1988-1989 рр.), котрий несподівано відкрив ту, опосередковану потужним польським
контекстом, ретроспективу бачення своєї власної культури в особі її найбільшого
ґенія — Шевченка, — про котру не могло бути й згадки в радянському освітньому
каноні: там-бо вся українська спадщина, відповідно переполовинена й скупюрована,
перебувала, як Йона в череві кита, в надрах виключного, всемогутнього й
всюдисущого російського впливу, всихаючи з роками до якогось незрозумілого
"обласного" рудимента великої російської культури; жодної згадки не то про
перейдену Шевченком і кирило-мефодіївцями літературну й ідеологічну школу
польського романтизму, а навіть бодай би про Шевченкове володіння польською
мовою в тогочасних підручниках з україністики відшукати годі: до польських
впливів імперія ревнувала Україну особливо параноїдально, як ревнує дружину
тиран-чоловік до свого попередника, і роман Є.Єнджеєвіча давав цілому поколінню
нашої, антиколоніальнo наставленої інтелігенції своєрідну "підказку" — в якому
напрямі шукати антитезу імперському канонові.
Не помилюся, коли скажу, що в свідомості українського "шістдесятництва", а
відтак і наступних поколінь, сама пам'ять про минулу, спільну з Польщею
культурну традицію, про отой кількасотлітній, зрештою вирішальний для
становлення української нації історичний пласт, який так ревно викреслювався зі
шкільних підручників історії УРСР, замінений хапливою згадкою про
польсько-шляхетське гноблення й "козацько-селянське повстання", що нібито
скінчилося омріяним "возз'єднанням" 1654-го року (у світлі чого яких три з
половиною століття національного розвитку виглядали мовби на якусь швидкоплинну
недугу, девіацію вбік від маґістрального шляху), — сама ця пам'ять слугувала
антидотом (хай би навіть тільки психологічним) на відвічне "малоросійство", на
імперське "навєкі вмєстє" (від Київської Русі до СРСР-у), в тіні якого затирався
всякий слід української індивідуальности. Коли та ґенерація з наївним
ентузіазмом виспівувала "поїзд із Варшави йде крізь моє серце", то слід мати на
увазі, що "поїзд із Варшави" був для неї далеко не те саме, що поїзд із Берліна
чи Парижа (якби такий тоді існував!), — це була напівартикульована ностальгія за
своєю власною затраченою "европейськістю", нерефлексоване і слабеньке, але
вперте відлуння Хвильовістського "Геть від Москви!" Відповідно коли до рук їй
(розуміється, перед сумнозвісним 1973-м роком) трапляли числа "Культури" із
українськими репортажами Б.Левицького, вміщеними під рубрикою "Sąsiedzie", це
давало солодку ілюзію (дотривалу, в сливе герметичнo закритому суспільстві, ледь
не до року 1991-го), що "Захід нам поможе", бо в якихось тамтешніх рецепціях
Україна буцімто справді виступає в іпостасі самостійного утворення: називатися
"сусідом" іншої держави — чи ж не означало бути визнаним у всій повноправній
реальності свого існування! Так для глибоко колоніальної української радянської
культури, приреченої в усіх своїх аспіраціях на остаточно єдиного, монопольного
співрозмовця і реципієнта — імперію, — вимальовувалася, десь на невгадному й
нерозпізнаваному задньому плані, напівміфічна постать співрозмовця
альтернативного, для адресування якому всередині культури до того ж уже існував
наявний смисловий код, заданий Шевченківським "Отак-то, ляше, друже, брате...".
Я можу помилятися в деталях (оскільки достеменних спогадів, як уже згадувалося,
не маємо), але напевно не помиляюся в тенденції.
Час тепер означити цю тенденцію чіткіше. Мова, власне, про те, що впродовж усіх
повоєнних років, з останніми трьома десятиліттями поступового занепаду і краху
комунізму включно, польсько-український культурний діалог — ні той офіційний, ні
так само андерґраундний — ніколи не був безпосереднім: то був діалог у постійній
присутності "третього", "з третім в умі", в ході якого кожна із сторін
цікавилась іншою остільки й тією мірою, оскільки і якою це слугувало імпліцитній
надметі власного культурного й політичного самовизначення по відношенню до
"центру" панівної супердержави. Я не є фаховим полоністом, і не моя компетенція