всіма ознаками, глибоко провінційній інтелектуальній еліті, котра на місце нагло
запотребованої національно-державної ідеології не спромоглася, в кінці 20-го
століття, запропонувати нічого, крім зношених "гетьманських клейнодів", непевних
"скарбів гетьмана", і взагалі "дороги на Січ" (цитую — чи ж не промовисті? —
назви фільмів, знятих державною кіностудією в перший рік незалежности), — читай,
фразеології традиційного українського романтичного націоналізму, заблукалого між
трьох сосен історії, філології та етнографії, тільки трохи підлатаного лексикою
"інтеґрального" державництва зразка 1943-го року (її, ту лексику, в недоторканій
музейній цілості зберегла наша діаспора й із розпадом СРСР радо здала "до Краю",
вкупі з канцелярією Українського Уряду в Екзилі). Задля справедливости варт
зазначити, що — був такий період, коли ціле українське суспільство живилося цією
версією "національної ідеї" (а по суті — реставрацією національної історичної
пам'яти, котру нам були затято "одбивали" усіма мислимими способами, включно з
ГУЛАГом): цей період припав на останні роки існування імперії. Тоді-то
стотисячні мітинґи натхненно виспівували за студентськими бардами "Гей, там на
горі Січ іде...", а літературний журнал міг завиграшки піднести наклад до
півмільйона, передрукувавши яку-небудь класичну, заборонену від 1930-х, "Історію
України" — Грушевського чи Дорошенка, Бантиш-Каменського чи Єфименко (вибір був
колосальний, бо заборонені були всі: окремої, своєї історії Україна в складі
СРСР мати не могла). Українська інтеліґенція, яка впродовж десятиліть
добровільно виконувала соціальне небезпечну місію консервантів історичної
пам'яти, прожила ті роки в стані, близькому до перманентного сп'яніння.
Природно, що нині прийшов час на похмільний синдром: пам'ять про минуле
виявилася тим, що в математиці зветься умовою необхідною, але недостатньою, — не
можна рухатися в майбутнє задом наперед.
Через таке "відкриття" переходять усі пост-колоніальні нації — Фанон стверджує,
що після ста років колоніального існування утримувана на "підпільному" становищі
національна культура неминуче перетворюється на скам'янілу збірню відпадків,
"мінеральний шар" відмерлих традицій та музейних експонатів. Східна Україна була
російською колонією понад два століття, Західна, довший час перекраювана вкупі з
мапою цілої Центральної Європи і, відтак, динамічніша, а значить, і національне
живіша, — понад п'ятдесят років. Нічого, отже, дивуватися, що наша національна
романтика встигла добряче струхлявіти.
Леонід Кучма не читав Франца Фанона. Для нього, як загалом для того прошарку
радянської бюрократії, звідки він вийшов, випущена з підпілля українська ідея
асоціюється — зі стрілецькою піснею зразка 1918-го року та шароварами завширшки
в телеекран. А проте своєю наївною заявою президент освідчив загальну суспільну
розгубленість — гостру потребу нової відповіді на запитання, яке півтораста
років тому вперше поставив був перед українцями Шевченко і яким нині повсюдно
рясніють газетні шпальти:
"Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?"
Доля України виглядає унікальною навіть порівняно до решти
центральноєвропейських народів — цих, за влучним висловом Мілана Кундери,
"невдах історії", до чийого грона Україна, між іншим, завжди поривалася належати
культурно, — болісно випручуючись із пащі російського Поліфема, котрий помалу
перетравлював її на таку собі "мало-(отже, "недосить"?)-російську" область із
фольклорно-кулінарним місцевим колоритом. Країна, котра, в силу свого
геополітичного становища, впродовж тисячоліття перебувала на розхресті
протилеглих культурних впливів — візантійства і православ'я, з одного боку, і
католицького Риму, з другого (а в міжчасі, маючи "прозорий" кордон із Кримським
ханатом, встигла прийняти з півдня ще й добрячу давку орієнтальної культури),
країна, як жалібно співається в народній пісні, "при битій дорозі" — коридор,
прохідний двір, котрим хто тільки не гупотів — то "з варяг у греки", то з
азійських степів у глиб Європи, — властиво, мала б, при клінічній слабкості
централізуючих, державних традицій, давно розповзтися, як клаптикова ковдра, на
безформний конгломерат етнічних "земель". В аспіраціях сьогоднішніх прихильників
федерального устрою України (якщо зняти з тих аспірацій не завжди чистий
політичний підтекст) є-таки певна рація: Україна справді виявилась різна. Для