кабіною" для загроженої "польськости" (задля історичної точности відзначимо, що
подібне почуття загрожености, з боку радянської імперії, самому своєму
національному існуванню поділяла на той час опозиційна інтеліґенція чи не всіх
країн т.зв. соціалістичного табору — але, здається, тільки в М.Кундери знаходимо
покликання на долю України як на вже-доконану модель такого національного
замикання — в інтерв'ю після публікації, насампочатку 80-х, англомовного
перекладу "Книги сміху і забуття", де мовлено з пронизливою гіркотою: чехи
можуть в осяжному майбутньому просто щезнути як нація, а решта світу й вухом не
поведе, як це вже відбулося з 40 мільйонами українців...).
Знову ж таки, залишимо полоністам дебатувати над тим, чи в даному випадку якраз
пам'ять про "спільну польсько-українську традицію" не спричинилася до своєрідної
"аберації історичного зору" поляка, не призвичаєного мислити Україну "саму в
собі", безвідносно до актуального становища Польщі, а не суто функціонально — чи
то провідником ("шлюзом") русифікації, чи, навпаки, форпостом супроти неї.
Пам'ятаймо, що йдеться, певною мірою, про "діалог глухих", тобто двох
інтеліґенцій, хворобливо заслуханих у себе, у власну національну недугу, до
стану, коли співрозмовця чують єдино в разі той потрапляє в той самий "хвильовий
діапазон", — і спробуймо нині, на схилку першого пост-комуністичного десятиліття
у Східній Європі, бодай приблизно заміряти рівень почутости голосу польської
опозиції в українському інтелектуальному середовищі.
Нагадаю, що моя ґенерація вже "застала" і вспадкувала від попередників своєрідне
"полонофільство" як необхідну й безумовну складову українського інтеліґентського
"мейк-апу": знання польської мови уприступнювало не лише не перекладену в
доґорбачовському СРСР (зате відносно вільно експортовану з Польщі) світову
класику 20-го століття, а й, як уже зазначалося, офіційно "закритий" ракурс
бачення власної, української духовної спадщини. До середини 1981-го року поштою
безперешкодно надходили передплачувані в багатьох українських родинах
"Twórczość" і "Literatura na świecie", так що до несподівано вибухлого
"назверх", по п'яти роках, дискурсу перестройки тодішні тридцятилітні публіцисти
на кшталт О.Гриценка чи М.Рябчука були, поза всяким сумнівом, частиннo
підготовлені попередньою, дарма що невдалою, польською спробою подібної ж
"перестройки" — публікованими в польській пресі (і жаждиво читаними нами,
українськими студентами) оглядами тижневика "Солідарности" з його критикою т.зв.
"командно-бюрократичної системи", дискусіями про свободу слова (в пізнішій
російській версії "ґласность") та відповідну заміну держави публікою на "посаді"
соціального замовника культурної продукції, тощо. Докладніше окреслити якісь
"силові лінії" цього впливу нелегко — надто-бо він був дисперсним, розпорошеним
до пилкоподібного "завису" в атмосфері нашої тодішньої, загалом варварськи
безладної лектури, де здебільше читалося, "що вдавалось дістати", і незрідка "на
одну ніч", а проте вплив таки був, і в швидкому руйнуванні, наприкінці 1980-х,
монополії тоталітарного, українського радянського (ґенетично — народницького)
дискурсу та постанні якісно нової системи зв'язків українського слова з
суспільним контекстом він вочевидь дав про себе знати. Можна сказати, що
польські сімдесяті відлунили в Україні, рикошетом, років за десять-п'ятнадцять,
отже уже в наступному поколінні української інтелігенції, ба навіть, що — не в
останню чергу — саме під отим польським впливом, зарівно інтелектуальним, як і
естетичним, нова ґенерація потрапила психологічно розквитатися з невитравним
"малоросійством" своїх попередників, донині, на шостому році незалежности,
зайнятих (як легко переконатися хочби з публікацій вельми репрезентативної під
цим оглядом "Літературної України") пересварюванням, уже "через тин" державного
кордону, з кожним українофобським випадом у московській пресі, і то без жодної
надії на відповідь із тамтої сторони (як жовчно скоментувала була аналогічну
ситуацію сто років тому Леся Українка, "сердилась баба на торг, а торг про те й
не знав"). Імовірно, за цим криється типово колоніальна мазохістична потреба в
тих "імперських" випадах — як у своєрідному, хай і перверсивному, доказі
реальности власного, непевного себе існування, котре, в культурно-тожсамісному
сенсі, й далі детермінується в цих групах і прошарках не "зсередини", як у