націй, що їх Ф.Фанон звав "дорослими", а "ззовні" — від "білої людини", дарма що
ненависної3. Саме на моє покоління припав головний тягар донині триваючого в
суспільстві тектонічного зсуву — від цієї, умовно кажучи, "анти-колоніальної" до
пост-колоніальної, тобто з уже інтериоризованим "локусом контролю", свідомости,
— і хоч ґрунтовне дослідження цього зсуву безумовно залишається справою
майбутнього, однак сліди того, що в лесиконі до-радянської Російської імперії
йменувалося, стосовно українців, "польською інтриґою", тут напевно присутні.
Доказом може слугувати текст (нарешті таки текст!), під багатьма оглядами
маркантний в розпочатому українською культурою ще у 18-му ст. (від однойменного
твору С.Дівовича) затяжному "разговорі Малоросії з Великоросією", — маємо на
думці роман Ю.Андруховича "Московіада", написаний невдовзі після здійсненого
автором перекладу "Małej Apokalipsy" Т.Конвіцького як, по суті, ще один
переклад, "другого порядку", чи, висловлюючись у термінах Й.Бродського,
"метафоричний" (за приклад такого "метафоричного перекладу" Й.Бродський наводив
архітектурний Петербург — "перенесення грецького портика на широту тундри"4),
тобто не тексту з мови на мову, а, сказати б, концептуальної
філософсько-естетичної схеми оригіналу — на систему знакових кодів іншої
культури. Андрухович транспонує, або ж "трансплантує", в українські реалії не
лише сюжет, в основі зрештою ще джойсівський — одноденна одіссея
героя-літератора (що він-таки й наратор) по місту свого абсурдного животіння з
двозначне вирішеною загибеллю в фіналі, як своєрідна "мала есхатологія",
покликана сперсоніфікувати "велику", — транспонуються й композиційні прийоми
(катаклізм у ресторані "Парадиз", що він же "бар на Фонвізіна", перехід
підземеллям до потаємної зали "кремлівського ланчу" і т.д.), і персонажі (тут
здійснюється своєрідна "аглютинація", впакування персонажів Конвіцького по двоє
у відповідний український еквівалент: шеф безпеки Жоржик і поет-сексот Тадзьо
обертаються в "Московіаді" на єдиного "кентавра" — каґебіста Сашка, який читає
ув'язненому героєві свої вірші й просить посприяти йому надрукуватися в
"Сучасності"; дві жінки, що виряджають героя Конвіцького на смерть, — Галина і
росіянка Надєжда, останнє героєве кохання, — зливаються у Андруховича в
московську коханку героя Галину, таємну співробітницю КҐБ і водночас
вічно-спасительну "жону-мироносицю"); ба більше, навіть цілі смислові блоки
нараторового внутрішнього монологу переносяться до "Московіади" майже дослівно —
звісно, в українізованій версії (ієреміаду про фізичне "упочварювання" свого
народу герой Конвіцького виголошує на вид варшавської вуличної юрби, а
Андруховичів — на вид своїх сплячих земляків на Київському вокзалі Москви).
Загалом порівняльний аналіз обох текстів міг би скласти окрему вдячну тему для
літературознавчої розвідки, нам же зостається лише сконстатувати, що в
"Московіаді" маємо, властиво, "Малий Апокаліпсис, на малоросійський лад
перелицьований".
Двомастами літ раніше в українській літературі подібну операцію виконав був
І.Котляревський, і взагалі з погляду історико-літературного така практика не є
чимось незвичайним (досить згадати хочби трансформацію італійського Піноккіо в
російського Буратіно). Цікавіше інше: попри те, Що публікацію обох
Андруховичевих перекладів Конвіцького, прямого й "метафоричного", розділяло в
часі ледь більше року, "Малий Апокаліпсис" із його кафкіанським портретом
поступово заковтуваної Росією, занурюваної в хаос знебуттєвлення комуністичної
Польщі 70-х пройшов для читацької публіки майже непоміченим, тоді як його
українська адаптація до подій доби розпаду імперії сприйнялась як цілком
новаторське "прощання з Москвою": саме тим новаторське, що — естетичне. Адже
справа була вже не в подоланні якихось там ідеологічних табу на "непорушну
дружбу з великим російським народом", як це мало місце у випадку Т.Конвіцького,
— на час написання, а тим більше появи друком "Московіади" антиросійський
"культурний невроз" уже й сам ставав в Україні політичною кон'юнктурою. А однак
актуальним для інтелігенції залишався відшук тої, затраченої в умовах
колоніального існування, світоглядової дистанції по відношенню до Росії (зарівно
"реальної", як і "книжної"), котра не просто опротестовувала б, як досі, а
безповоротно скасовувала б її владність у будь-яких об'явах, таким робом