— Чи можу я побалакати з вами, доньє Асунто? — чемно запитав Літума. — Про вашого Паломіно.
У сутінках Літума розгледів зморшкувате обличчя старої, її очиці, недовірливо втуплені в нього з-під набряклих повік. Вони в неї завжди такі чи опухли від сліз?
— Не впізнаєте мене? Я поліцай Літума з відділка в Таларі. Я був там, коли ви давали свідчення лейтенантові Сильві.
Жінка перехрестилася, бурмочучи щось нерозбірливе, і Літума побачив, як вона важко підвелась. Зайшла в хату, тягнучи ослін і миску з кукурудзою. Він пішов за нею і, переступивши поріг, одразу зняв кашкета. Думка про те, що це домівка худенького співця, бентежила його. Він прийшов сюди не за наказом начальника, а з власної ініціативи, щоб трохи заспокоїтися.
— Ви знайшли її? — прошамкотіла жінка тремтячим голосом, як і в Таларі, коли давала свідчення. Вона опустилася на стілець, а що Літума непорозуміло дивився на неї, додала голосніше: — Гітару мого сина. Знайшли її?
— Ще ні, — відказав Літума і відразу пригадав, як донья Асунта, схлипуючи і відповідаючи на запитання лейтенанта Сильви, дуже наполягала, щоб їй повернули синову гітару. Потім, коли жінка пішла, вони з лейтенантом забули про це. — Не турбуйтеся. Рано чи пізно ми її знайдемо, і я сам принесу її вам.
Вона знову перехрестилась, і Літумі здалося, що стара проганяє його. «Я нагадую їй про нещастя», — подумав.
— Він не хотів брати її туди, але я сказала: візьми її, візьми, — прошамкотіла стара майже беззубим ротом. — Ні, матусю, казав, на базі мені ніколи буде грати, та й невідомо, чи знайдеться шафка, щоб сховати її. Нехай лишається тут, пограю, коли повернуся до П’юри. «Ні, ні, синку, візьми її, розважатимешся, акомпануватимеш собі, коли співатимеш. Не залишай, адже ти так її любиш, Паломіно». Ох, бідолашний мій синку.
Вона заплакала, й Літума пожалкував, що своєю появою розбурхав жінчине горе. Зніяковіло почухав потилицю, мимрячи якісь співчутливі слова. Щоб хоч щось робити, сів. Так, на знімку був він, у день першого причастя. Поліцай дивився на дещо вилицювате обличчя смаглявого хлопчика з ретельною зачіскою, в білому вбранні, зі свічкою в правій руці, молитовником у лівій і ладанкою на грудях. Фотограф підфарбував щоки й губи. Хворобливе хлопча з замріяним личком, немов побачив дитя боже.
— Він уже тоді чудово співав, — схлипнула донья Асунта, показуючи на фотографію. — Отець Гарсія доручав йому співати у хорі і навіть під час богослужіння йому плескали.
— Всі кажуть про його чарівний голос, — докинув Літума, — що він міг стати справжнім артистом, як оті, що співають по радіо та гастролюють. Всі так кажуть. Артистів не треба брати в армію, їх слід звільняти від цього.
— Паломіно міг і не йти, — пояснила донья Асунта. — Він був звільнений.
Літума пильно глянув на жінку. Вона перехрестилася й заплакала знову. Літума слухав її плач і дивився на комашню над лампою, що дзижчала й билася об скло, силкуючись досягти полум’я. Шукали собі смерті, бідолашні.
— Ворожбит сказав, що коли знайдуть її, знайдуть і їх, — схлипнула донья Асунта. — Тих, хто взяв його гітару і вбив його. Вбивці! Вбивці!
Літума кивнув. Хотілося курити, але не виходило диміти сигаретою, коли жінка так побивалась.
— То вашого сина звільнили від військової служби? — наважився запитати він.
— Єдиний син матері-вдови, — проказала донья Асунта. — Паломіно лишився один у мене, бо двоє інших померли. Такий закон.
— Авжеж, закони часто порушуються. — Літума почухав потилицю, певний, що жінка знову вдариться в сльози. — Отже, вони не мали права його призивати? Яке беззаконня. І якби його не призвали, він би напевне ще жив.
Донья Асунта заперечливо похитала головою і втерла очі полою спідниці.
Віддалік, як і доти, бренчала гітара, і Літумі спала химерна думка, ніби гітарист у пітьмі, десь на березі ріки, задивлений на місяць, це худорлявий.
— Його не призвали, він пішов добровольцем, — зітхнула донья Асунта. — Ніхто його не силував. Записався в авіацію, бо так йому забаглося. Сам напитав собі лиха.
Літума мовчки дивився на неї: невисока, босі ноги ледь діставали до підлоги.
— Сів у автобус до Талари, прийшов на базу й заявив, що хоче служити в авіації. Бідолашний! Він сам знайшов свою смерть. Нещасний Паломіно!
— А чому ж ви не сказали цього лейтенанту Сильві там, у Таларі?
— А хіба він мене питав? Я відповіла на все, що він запитував.
Це була правда. Чи були в Паломіно вороги, чи погрожували йому, чи вона, бува, не чула, як він сварився або бився з кимось, чи не знає, хто міг би мститися йому, чи не казав він, що збирається втекти з бази. Жінка тільки покірливо відповідала: ні, ніхто, ніколи. Однак лейтенантові навіть на думку не спало запитати, пішов худорлявий на службу по призову чи добровільно.