— Я прийшов щиро освідчитися вам, а ви ображаєте мене. Та ще й так, наче остання повія.
— Іч, як на нього подіяло. Зовсім занепав,— підсумувала донья Адріана. — Мені аж шкода його.
Вона знову вибухнула сміхом, вдоволена собою і своєю витівкою. Літума аж пожалів лейтенанта, відчув співчуття до нього. Недарма той ходив, як побитий; ще б пак, так сплюндрували його чоловічу гідність. Якби розповісти про це Непереможним, ті б здійняли галас. Запевняли б, що донья Адріана куди достойніша, ніж Шерепа, бути їхньою королевою. І проспівали б на її честь осанну.
— А ще кажуть, ніби те могло пов’язуватися з мужолозтвом, — докинув молодик із Соррітоса.
— З мужолозтвом? Он як? — Дон Херонімо закліпав очима й облизнувся. — А чого ж, можливо.
— Атож, можливо. В казармах таке трапляється. А мужолозтво, як відомо, рано чи пізно призводить до злочину. Вибач, що ми говоримо таке при тобі, Марісіто.
— Нічого страшного, Панчито. Життя є життя.
— Можливо, можливо, — розмірковував дон Херонімо. — Але хто з ким?
— Ніхто не вірить у самогубство полковника Міндро, — втрутилася раптом донья Адріана.
— Та бачу, — пробурмотів Літума.
— Щиро кажучи, я теж, — додала шинкарка. — Зрештою, нехай і так.
— І ви не вірите? — Літума підвівся й підписав розписку за обід. — А от я повірив у вашу розповідь. Хоч вона й неймовірніша, ніж самогубство полковника Міндро. На все добре, доньє Адріано.
— Послухай, Літумо. — Її очі хитрувато зблиснули, вона стишила голос. — Перекажи лейтенантові, що сьогодні ввечері я приготую його улюблену страву. Щоб він знову полюбив мене хоч трішки.
Жінка грайливо засміялася, і Літума не втримався й собі.
— Так і перекажу, доньє Адріано. До побачення.
Дідько їх збагне, цих жінок. Вже біля дверей його зупинив голос дона Херонімо:
— Друже Літумо, а чому ви не скажете, скільки заплатили лейтенантові Сильві, щоб він вигадав це полковникове самогубство?
— Не до вподоби мені такі жарти, — озвався той, не обертаючись. — А лейтенантові ще менше. Якщо ваші слова дійдуть до нього, начувайтеся, доне Херонімо.
Старий таксист буркнув: «Чортів фараон», і Літума завагався: чи не повернутись. Однак натомість вийшов у задушливу вуличну спекоту. Почвалав розжареним піщаником мимо хлопчаків, які ганяли ганчір’яного м’яча, плутаючись у нього під ногами. Він спітнів, сорочка прилипла до тіла. Те, що розповіла донья Адріана, здавалося неймовірним. Невже правда? Мабуть, що так. Тепер він розумів, чому з того вечора лейтенант не в гуморі. Так, лейтенант теж штучка. Забажав свою гладунку за такої трагічної ситуації. Оце хіть! Але ж і вскочив у халепу. А донья Адріаніта молодець. Хто б подумав! Літума уявив голу, огрядну, тремтячу шинкарку, яка кпила з лейтенанта, а отетерілий офіцер не йняв віри тому, що бачив і чув. Будь-хто розгубився б і чкурнув. Поліцай нишком засміявся.
У відділку він застав лейтенанта, що сидів за письмовим столом, спітнілий і без сорочки. Однією рукою обмахувався, а другою тримав телеграму, яку підніс під самісінькі окуляри. Літума скоріше вгадував, як за темними скельцями бігає по телеграмних рядках погляд офіцера.
— Найпаскудніше те, що ніхто не вірить, ніби полковник Міндро убив дочку, а потім застрелився сам, — мовив Літума. — Вигадують нісенітниці, буцімто злочин пов’язаний із контрабандою, зі шпигунством, що тут доклав рук Еквадор. Навіть мужолозтво доточили. Уявляєте, яке глупство.
— Кепські новини для тебе, — глянув лейтенант на підлеглого. — Тебе переводять до якогось напівпримарного відділка в департаменті Хунін. Мусиш вирушати негайно, тобі оплачують проїзд в автобусі.
— В Хунін? — Літума непорозуміло втупився в телеграму. — Мене?
— І мене переводять, тільки ще невідомо куди. Можливо, туди ж.
— Це ж так далеко... — скрушно промимрив Літума.
— От бачиш, дурнику, — лагідно дорікнув начальник. — А ти ж так прагнув розкрити таємницю Паломіно Молеро. Що ж, ми її розкрили. І що маємо? Тебе засилають у гори, подалі від спеки і твоїх приятелів. А мене, певно, запроторять у ще глухіший закутень. Ось така дяка за сумлінну працю в цій поліції, куди ти мав дурість устряти. Як тобі там буде, Літумо? Де це бачено, щоб стерв’ятник жив у пустелі! Я вмираю від жалощів, щойно подумаю, як ти потерпатимеш там від холоду.
— Трясця твоїй матері! — філософськи підсумував Літума.