В одну мить високо над білими просторами постає вогненний стовп, цитадель вогню. Завмирає у безхмарній синяві. А потім, разом з громом, який б'є не з небесної височини, а ніби з розжареного земного нутра, стає темно від урагану: під валом снігу, землі та каміння багряна цитадель гасне, тоне у могутній хвилі, яка з виттям і свистом летить на спокутників, світло зникає, навколо лише тьмяна сірість. Зграєю переляканих птахів летять попереду цього потопу уламки дерева й каменю. Шматки криги, мерзлої землі, каменюки — все, що секунду тому здавалося холодним і непорушним, тепер невагомими, вільними від сили тяжіння пушинками скаче, кружляє вихором і розлітається в просторі.
Ніхто і ніщо не може вистояти в такій бурі. Ураган підхоплює головного спокутника, і прапороносців, і кожного, хто виліз зі схованки, — підкидає їх угору, одного ніби невпевнено, іншого різко, з усієї сили, але після кидає всіх у колючий, скрижанілий сніг, а за ними кидає переламані держаки, розірвані прапори.
Дивна річ, серед цього гуркоту Берінг чітко чує характерний — ні з чим не переплутати! — шиплячий тріск: рветься тканина транспарантів. Ударна хвиля — чи один з тих, що впали? — перевернула Охоронця на спину, відірвала руки від обличчя. Із розплющеними очима він лежить серед урагану і бачить, що діра в його світі — всього-на-всього сміховинний клаптик великої темряви, лише одна з незліченних сліпих плям, які рояться довкола і поєднуються у величезну прірву, суцільну темряву, з якої наступної ж миті неодмінно прорветься зимове сонце.
21. Розплющені очі
Явлення Богородиці та Пресвятої Діви гримнуло як розрив авіабомби, а шум крил небесного воїнства, що зійшло на землю слідом за нею, було майже не відрізнити від гуркоту артилерії… У ковалихи дзвеніло у вухах, вона сиділа у своєму темному погребі й під грім давно бажаного дива мимоволі згадувала шум битви. Повернення Діви Марії звучало як нічне моорське бомбардування.
Хвалебних гімнів цього разу не чути. І гусел, і трубного голосу. Лише гуркіт, ніби саме небо підірвалося. І все ж ковалиха не мала жодного сумніву: Mater dolorosa[1] нарешті почула її молитви. Зірка Морів, Цариця Небесна повернулася. Але прийшла Вона тепер не серед звуків музики сфер, а в шумі мирському, бо й Моор, і Гааг, і все приозер'я мали почути те, що Вона проголосила найвірнішій своїй служительниці: Досить! Досить молитися, досить каятися. Блудний син, хлопчик, нащадок знову прийнятий до сонму спасенних.
Від великого світла, що осяяло це послання, від хвостатих зірок та променистих вінців ковалиха побачила лише слабкий відблиск, що просочився до її підземелля крізь щілини в ляді, через яку зазвичай зсипали до погреба картоплю, буряк і качани капусти.
А Богородиця? Чого ж Вона не спустилася до неї в глибину? Чого небесне воїнство розтрачувало свій блиск там, у горішній пустелі, замість того щоб позолотити самотність спокутниці? Ковалиха зрозуміла і посміхнулася. Пресвята Діва, отже, бажає, щоб і служительниця Її знову піднялася до світла дня, вгору, до Неї. Адже вже досить.
Колючий біль, що пронизав серце, і задишка на сходах, — це були останні перешкоди на шляху до світла, останні кари наприкінці великого покаяння. Тільки тут, на крутій ділянці шляху, все ще лютує біль і перехоплює подих, але далі, далі все стане легко, нескінченно легко. Пречиста неодмінно чекає на неї біля пожежного ставка, висить у повітрі над очеретом.
Ставок був скутий кригою. Очерет засох, стебла поламані вітром. Крони дерев, дахи Моору, зарості кущів — усе, що кілька хвилин тому гнулося під тягарем снігу, тепер було голим і порожнім, позбавленим усякого тягаря: ударна хвиля найбільшого з часу моорського бомбардування вибуху змела сніг із гілок та сучків, з дахів будинків і сараїв, оголивши вбогість узбережжя. Але ковалиха, вийшовши з дверей хліва на вулицю, бачила це все інакше. Від довгого сидіння в темряві у неї перед очима танцювали пурпурові та синьо-зелені тіні, що здавалися їй квітками. Квітки у чорних кронах дерев. Пресвята Діва звеліла деревам розквітнути серед зими. Де б Вона не з'явилася, там завжди наставала весна.
Грім Її з’яви змінився тепер тишею, на узбіччях якої, десь далеко-далеко, брехали собаки. Там, у білосніжній далині, рвався до неба вогонь, палало нечутне вогнище, вогонь без жодного шереху. Але ставок! Ставок був порожнім, води його — суцільна крига.