Навіть у технологіях, які ми давно використовуємо, виявляються побічні ефекти. Автомобілі були «єдинорогом». Вони дали звичайним людям неймовірну свободу пересування, уможливили інфраструктуру для перевезення товарів, забезпечили процвітання суспільства і сформували споживчу економіку, за якої товари і продукти харчування постачаються споживачам далеко від місця виробництва. Однак дороги, які ми побудували для автомобілів, перекроїли й спотворили наші міста, а самі автомобілі призвели до сидячого способу життя серед населення й загострюють дедалі серйознішу загрозу зміни клімату.
Те саме з дешевими авіаперельотами, контейнерними перевезеннями й магістральними електромережами. Усі ці досягнення стали потужними двигунами, але потягнули за собою неочікувані наслідки. Ті наслідки випливли на поверхню після кількох десятиліть болісного досвіду, і тоді вже здавалося, що проблеми подолати неможливо, бо «зміна курсу» вимагає надто масштабних пертурбацій.
Нині ми зіткнулися зі схожими парадоксами. Магічні технології — і цінності суспільства, на яких ми зупинилися десятки років тому, — виводять нас на шлях, де нічого неможливо передбачити, де чигають несподівані загрози, де ми приймаємо рішення, самі того не усвідомлюючи.
Штучний інтелект і робототехніка лежать в основі низки «злісних» проблем, через які б’ють на сполох керівники компаній і профспілок, політики й науковці. Що станеться з усіма тими, хто заробляє на життя за кермом, коли вулиці заполонять безпілотні автомобілі? Програми штучного інтелекту управляють польотом літаків, радять лікарям найкращі схеми лікування, пишуть спортивні й фінансові новини та в реальному часі підказують, як швидше дістатися до місця праці. Крім того, оцінюючи попит у реальному часі, вони кажуть працівникам, коли виходити на робоче місце чи йти додому. Раніше комп’ютери працювали на людей, тепер навпаки — переважно люди працюють на комп’ютери. У сучасному світі керівник зміни — це алгоритм.
ХЗ! Яким буде майбутнє бізнесу, коли високотехнологічні мережі й ринки дозволяють людям вибирати зручний час та обсяги роботи? ХЗ! Яким буде майбутнє освіти, коли альтернативні види навчання перевершують традиційні університети, дозволяючи людям опановувати актуальніші навички? ХЗ! Яким буде майбутнє засобів масової інформації і суспільних дискусій, коли алгоритми визначають, що дивитися й читати, суто з міркувань якнайбільших прибутків для їхніх власників?
ХЗ! Яким буде майбутнє економіки, коли дедалі більше робóти виконують замість людей розумні машини або ж люди за допомогою тих машин? Що станеться з працівниками та їхніми родинами? А чи виживуть компанії, які залежать від купівельної спроможності населення, що купує їхні продукти?15
До людської праці не можна ставитися як до зайвих витрат, бо не забаряться катастрофічні наслідки. За даними Інституту McKinsey, прибутки 540–580 мільйонів осіб — тобто 65–70 відсотків родин у 25 розвинених країнах — скорочувалися або не зростали в період 2005–2014 років. У 1993–2005-му таких людей було 10 мільйонів, тобто менше ніж два відсотки16.
Останніми десятиліттями компанії щедро винагороджують керівників та «суперзірок», а от звичайних працівників сприймають як зайві витрати, які ліпше мінімізувати або урізати. Нині виконавчі директори провідних компаній США заробляють у 373 рази більше за пересічних працівників, а 1980 року — у 42 рази більше17. Через нерозважливий розподіл плодів економічного зростання й технологічного прогресу прірва між верхами й низами в нашому суспільстві надзвичайно поглибилася, а середній прошарок зникає. Згідно з нещодавно опублікованим дослідженням економіста зі Стенфорду Раджа Четті, шанси дітей, народжених 1940 року, заробляти більше за батьків становили 92 відсотки, а дітей, народжених 1990-го, — 50 відсотків18.
Завдяки компаніям, що заохочували людей брати кредити, вплив скорочення прибутків на споживчу економіку загальмувався. У Сполучених Штатах борг населення сягає понад 12 трильйонів доларів19 (80 відсотків ВВП, станом на середину 2016 року20), а заборгованість за студентськими кредитами сягає 1,2 трильйона доларів (причому понад сім мільйонів боржників протермінували заборгованість21). Ми послуговуємося державними трансфертами, щоб заповнити прогалину між потребами населення й реальними можливостями економіки. Та державні дотації треба оплачувати за рахунок підвищення податків чи зростання державного боргу — обидва варіанти заводять політиків у глухий кут. Очевидно, що це шлях у нікуди.