Чи страждав О'Дейвен від цього, чи відчував, що йому не довіряють, ми не знаємо. Можна лише здогадуватись із побічних свідчень про його постійну невпевненість і прагнення виконувати важливішу роботу на важчій ділянці фронту. Але він був надто дисциплінований, щоб бунтувати.
Під кінець року все нарешті владналося. Хоча О'Дейвена й далі посилали «на вулицю», однак він. дедалі частіше одержував завдання, які стосувалися його безпосереднього оточення. І коли, 6 червня 1944 року у Нормандії почалася висадка англо-американських військ і створено було довгожданий другий фронт, О'Дейвен міг працювати на повну силу.
Професор Мейволд оцінює його успіхи в той період надзвичайно високо. Так, О'Дейвен кілька разів зумів своєчасно повідомити про найголовніші завдання фашистської пропаганди, спеціально розраховані на населення Франції та країн Бенілюксу, завдяки чому держави антигітлерівської коаліції змогли вжити відповідних контрзаходів.
Британська секретна служба дізналася зокрема про численні накази про евакуацію таємних матеріалів, про переміщення радіостанцій і спорудження запасних сховищ.
На жаль, не все О'Дейвен спроможний був повідомити. Мейволд писав, як він намагався передати під кінець року відомості про настрої у фашистському державному апараті, про явища, «які не спливали на поверхню й не були самі по собі скандальні, однак могли мати надзвичайно важливе значення в майбутньому». Цього він не зміг зробити, оскільки час для його передач був суворо обмежений, і-затягувати його на власний розсуд було просто неможливо.
«Так сталося, наприклад, що О'Дейвену дали завдання порахувати на Ангальтському вокзалі паровози, які вийшли з ладу (завдання від 2. IX і 13. Х), замість того, щоб повідомити про важливу зустріч, яка відбулася в той же час між представниками міністерства пропаганди й міністерства закордонних справ.
Ми, зрештою, знаємо, — продовжував Мейволд, — що він таки повідомив про неї. У вечірніх коментарях на початку листопада він повідомляв, що розпочалася одна з найбільш детально підготовлених акцій, метою якої було знищити таємні документи й весь звинувачувальний матеріал. Одночасно він просив проінформувати його, чи не можна спробувати заховати в надійне місце певні важливі документи і чим керуватися при цьому. А не одержавши жодної відповіді, повідомив, що діятиме на власний розсуд».
Професор Мейволд висловив тут деякі свої міркування про причини, які спонукали О'Дейвена до таких дій.
«Їх можна, власне, зрозуміти одразу, якщо взяти до уваги те, який матеріал він хотів заховати. Його мало цікавили справи високих дипломатичних кіл, не дуже цікавили навіть заходи, які повинні були продемонструвати, на що здатна нацистська пропаганда. Щодо злочинності цих інститутів та їх керівництва у нього не було сумніву. Його цікавила вина й колективна відповідальність усіх тих, хто не потрапляв у поле зору громадськості. О'Дейвен знав, що серед мільйонів різних документів величезного фашистського апарату влади було багато повідомлень, листів і заміток, які звинувачували цих людей. Почасти то були не об'ємисті офіційні папери з реєстраційними номерами й шифром, а просто клаптики паперу й зауваження на них. Але це доказ, що люди, чиї підписи стояли на документах, безперечно, знали їх зміст, і дуже страшний зміст.
Ці документи цікавили його так само, як і тих, кого вони стосувалися, хто поспіхом докладав усіх сил, щоб їх знищити. Почалася гарячкова метушня, боягузлива втеча від відповідальності.
О'Дейвен з огидою спостерігав, як у пачки різних протоколів, приречених на спалювання, все частіше, все відвертіше запихалися саме такі документи… А цього він не хотів допустити».
Чи вдалось йому це?
Гайнц Майнк проклинав надмірну сумлінність Мейволда, докладність його доказів. Бо замість того, щоб відповісти на запитання, пояснити, як і що, він ще раз заглиблювався у несуттєві структурні дослідження фашистського пропагандистського апарату.
Може, воно й потрібне, але у Майнка бракувало терпцю читати ці пасажі. Він перегортав сторінки, очі його стрибали по рядках, абзацах, поки нарешті наткнулися на слова, які вимусили його напружитись. Це були слова «будинок над озером».
Він підскочив. Ривком висмикнув шухляди письмового столу й почав гарячково нишпорити там. Потім покликав секретарку:
— Журнал з Гамбурга! За вчора!
Секретарка теж почала шукати. Тоді згадала:
— Його забрала товаришка Петерс.
— Негайно заберіть його назад! І зв'яжіться з майором Лауренценом або з капітаном Госсом, попросіть, щоб вони прийняли мене в невідкладній справі!