— Я хотів би поставити одне запитання і дещо заперечити. Спочатку ось що. Ви можете мені пояснити, як, коли, де і якими засобами антифашиста О'Дейвена змусили поступити на службу до фашистів?
— Цього я вам не можу сказати. Поки що не можу.
— Тоді я змушений задати вам ще одне запитання. Звідки у вас взагалі такі дані про Канаріса? Хоч я й знаю, що він був з Франко у приятельських стосунках і навіть використовував його як агента абверу, але лише на підставі цього не можна. робити висновків…
— Ці висновки, як і деякі інші міркування, грунтуються аа словах самого О'Дейвена. Восени сорок четвертого року у розмові з одним знайомим у Берліні він натякнув, що вія зобов'язаний Канарісу життям, а Геббельс зробив те життя навіть приємним. О'Дейвен мусив регулярно, через певні проміжки часу, з'являтися в абвер на Тірпіцуфер.
Вражений Майнк мовчав. Потім обізвався:
— Моє заперечення не дуже суттєве, товаришу Лауренцен. Однак я хотів би його висловити. Воно стосується самого початку, так би мовити, вихідної точки. Свої пояснення ви почали словом «припустимо…». Але з цього починати не можна. Науці потрібні тільки факти. Факти і ще раз факти.
— Гаразд, товаришу професор. Нам теж потрібні тільки факти. Вони вже в дорозі. Давайте трохи зачекаємо.
Старший лейтенант Гайнсен повертався в міністерство. Він трохи проїхав залізницею, тоді йому довелося ще трохи пройти пішки. Обличчя його було серйозне, серйозніше, ніж будь-коли. Він думав про Беату Келлер, від якої саме повертався.
Після повернення з Фрідріхсвалля її поселили в готелі. Ризикувати не можна було, а повідомлення, що автомашина з ФРН звернула з автостради, підтвердило правильність цього застережного заходу. Якщо все буде добре, їй скажуть, що роль за неї зіграв хтось інший. Але передчасно не хотіли хвилювати жінку.
Хоча від цього візиту в Тюрінгію фрау Келлер дуже втомилася, вона все одно й не думала відпочивати. Ще, є, мабуть, багато роботи, сказала вона і спитала, чи не могла б вона чимось допомогти товаришам.
Тоді Гайнсен показав їй нарешті фотографії з альбомів фрау Мургау. На більшості знімків О'Дейвен був зображений сам або з членами родини господаря будинку. Лише на одному він стояв з якимось чоловіком посеред службового приміщення, де було повно шаф та письмових столів. Очевидно, то робочий кабінет О'Дейвена.
— Хто цей чоловік? — спитав Гайнсен.
Знімок був невиразний, обличчя незнайомого — розпливчасте. Одягнений він, як і О'Дейвен, у цивільне, а на зріст здавався таким самим, як і О'Дейвен.
Фрау Келлер одразу впізнала його. То був ірландець, який теж працював у редакції радіопередач ірландською мовою. Справжнього його прізвища вона не могла згадати. О'Дейвен та інші ірландці називали його Уазеном.
Уазен, як вона пригадувала, родом з Північної Ірландії. Він служив у британській армії й потрапив у полон. О'Дейвен і Гегеман забрали його та двох ірландців з табору військовополонених і привезли в Берлін.
Фрау Келлер сказала, що Уазен був забіякуватий, дуже енергійний і життєрадісний чоловік. Колись він викладав фізкультуру. На її думку — він був у редакції найінтелігентніший після О'Дейвена.
— Я його зустріла ще раз, коли Джеймса вже не було на світі. Убили і його, і отих двох ірландців. Їх заарештували при мені на кладовищі, відразу після похорону Джеймса, і через кілька годин розстріляли. Про долю Уазена я тоді нічого не знала. Я хочу розповісти вам про нашу останню зустріч.
Це було в кінці лютого 1945 року, на світанку…
Вулиці оповив темно-сірий туман. З неба сиплеться град. Четверо людей, що йдуть повз руїни будинків, щуляться, захищаючись від поривів вітру.
Беата Келлер іде мовчки поряд з чоловіком, який очолює групу. Вона бачить, що волосся в нього на скронях сиве.
Краплини дощу стікають на потилицю, котяться по щоках. Їй здається, що в нього дуже втомлені очі, і це її заспокоює.
Хіба втомлені очі можуть бути байдужими до жорстокості?
Два чоловіки, які йдуть ззаду, жваво розмовляють. Вони не зважають на негоду й на вітер. Завдання, яке вони виконують, здається, їх теж не хвилює.
Вони щось розповідають один одному, іноді сміються. Завиває буря, і їм доводиться говорити голосно, отже, уривки слів долітають і до неї. Їхня розмова трохи зухвала, пе по роках серйозна, для солідності пересипана солдатським жаргоном. Але її не проведеш. Вона знає, що це дуже молоді хлопці. Їм немає ще й двадцяти, а вони вже пройшли вогонь і воду. Часто вживають нецензурні слова, хоч, зрештою, на нинішні часи в цьому нема нічого незвичного. Привертав увагу лиш те, як вони вимовляють ці слова. Звучать вони жорстоко й небезпечно.