Ввечері двадцять п'ятого лютого у призначений час прозвучала звична передача «Німецьких вістей ірландською мовою». У Лондоні ця передача, пише Мейволд, як і всі інші, була записана на магнітофонну плівку й відправлена британській секретній службі. Але зміст її так ошелешив усіх, що навіть з'явилися деякі здогади. Однак текстові не надали особливого значення, і плівку поклали під сукно.
І ось через двадцять років професор Мейволд наткнувся на неї. Він теж спочатку не знав, як тлумачити її зміст. Різниця між цією передачею й колишніми відразу впадала у вічі — тобто відразу можна було зрозуміти, що говорив не О'Дейвен і донесення не зашифроване, а передавалося відкритим текстом. Ми тепер знаємо чому. Бо хоч лондонський код, за допомогою якого О'Дейвен отримував завдання, і був розшифрований, але передавав він свої донесення зовсім іншим кодом. Що то не просто цифри, було, звичайно, відомо. Отже, фашистам не лишалося нічого іншого, як передати донесення незашифрованим. Хай англійці думають, що їхній агент у Берліні не мав часу для шифрування, або що склалися такі обставини, які дозволили йому вести передачу відкритим текстом.
Як і англійська секретна служба в сорок п'ятому році, професор Мейволд теж помітив, що то якесь плутане і частково навіть незрозуміле донесення. Були, звичайно, місця, які не становили собою ніяких загадок, а коротко і ясно повідомляли шкоду, завдану операцією «Кларіон». Але потім текст обривався посередині фрази або навіть слова й підмінювався такими мовними зворотами, які не мали ніякого сенсу. Часто туди втискувалися цілі колонки цифр. Мейволд цитує, наприклад: «У районі Стендаля зруйновано залізничну колію довжиною в 19 і далі йде не «кілометрів», а щось на зразок «довжиною в 19 11 44 3 14 27» і так далі. Інше речення звучить так: «Поблизу Потсдама повністю знищено маленьку чорну троянду», третє: «22 22 36 8 кілометрів автостради до бідної старої жінки не можна більше використовувати для нафтових напоїв».
Професор Мейволд дуже скоро дійшов висновку, що тут робилася спроба застосувати одночасно обидва коди. О'Дейвен, без сумніву, ознайомив свого земляка Уазена зі своєю розвідницькою діяльністю. А зробив він це поверхово чи грунтовно, рано чи пізно, тепер не має значення. Ситуація, в якій опинився Уазен, не дозволяла застосувати якусь одну з тих двох кодових систем. Навіть самому О'Дейвену потрібно було б витратити кілька годин, щоб заготувати відповідний текст. До того ж Уазен вимушений був ще й імпровізувати. Те, що він зробив за кілька хвилин під постійною загрозою і як він зробив, просто подиву гідне. Намагаючись використати всі наявні можливості, він застосовував то один, то других код і, як показує третій приклад, — навіть обидва разом в одному реченні. А те, що тексти, як скаржиться Мейволд, були неповні, заплутані або іноді навіть неправильні, здивувати нікого не може.
Тим вище слід оцінити працю Мейволда. Адже він через двадцять років, принаймні хоч частково, навів порядок у всій цій плутанині. Йому вдалося докопатися до суті і розі шифрувати справжній зміст. Точний текст, товариші, ви зможете знайти пізніше в рукописі. Стосовно нашого випадку велике значення має таке речення: «Викривальний матеріал у справі радіо і перш за все будинку над озером зберігається у Фрід…» Слово чи частина слова, яке йде за «Фрід», Мейволд розшифрувати не зміг. Виходячи з кельтської мови, він: гадав, що це були слова «труна», «могила», «підвал», «склеп», однак це, як ми тепер знаємо, було помилкою.
Ми вже переконалися, що наші супротивники, приміром, Федеральна розвідувальна служба і радник міністерства Гогеман застосували для дешифрування найдикіші комбінації. Вони почали зі слів Friedhof (кладовище) та Grab (могила), а потім знайшли Keller, гадаю, Беату Келлер, і, може, наштовхнуться ще й на Фрідріхсгаген, де, як відомо, жив О'Дейвен. Та хоч би там як, а вони не встигнуть.
Матеріал зберігався у Фрідріхсваллі, там ми його знайшли.
17
Будинок змінився лиш зовні. В 1944 році Фрідріхсвалль зазнав бомбардувань американської авіації, а незадовго до закінчення війни будинок було дуже пошкоджено артобстрілом. Під час відбудови фасад з громіздкими прикрасами викинули й замінили широкими вікнами. Він справляв враження нового сучасного будинку, тому Беата Келлер спочатку його зовсім не впізнала.