— Бо ви не знаєте професора Мейволда! Він — справжній ірландець. І справжній учений. Як кажуть американці: його не можна купити.
— Зате можна переконати! Поясніть йому, що видання його книжки зараз завдасть шкоди вашій батьківщині.
— Це ви так думаєте. А як я переконаю Мейволда, якщо сам у цьому не переконаний? Ви вперто відмовляєтесь назвати першопричину вашого завдання. Які саме твердження в книжці викликають ваше невдоволення? Мейволд зображує долю майже двох десятків ірландців, які, незважаючи на нейтралітет Ірландії в останній війні (дуже вигідний, як ви знаєте, нейтралітет для Німеччини), були безпосередньо втягнуті у воєнні події. Одна частина боролася проти Гітлера, друга — за нього. Одні зі зброєю в руках, другі — на цивільних посадах. Вас цікавить хтось із цих людей? Гадаю, що так. Отже — хто? Може, ми справді умовили б професора Мейволда змінити або хоча б вилучити те чи інше місце. Принаймні можна спробувати. А без конкретних пропозицій…
Гегеман одразу перебив його:
— Я не уповноважений обговорювати з вами цю справу детально, — сказав він.
Відповідь його була рішуча й однозначна, наче інакшою вона й не могла бути. Однак насправді він дуже добре зважив усі «за» і «проти» такої пропозиції, яка, звичайно, не була для нього несподіваною. На жаль, зробив це сам-один. Поряд не було нікого, кому б він міг довіритись. Навіть доктора Шарфа із Федеральної розвідувальної служби. Той знав дещо лише в загальних рисах, і це було добре. Те, що викрив професор Мейволд і хотів опублікувати у своїй книжці, що справді приховувалося у розділі, пов'язаному з долею Стюарта Джеймса О'Дейвена, знав, по суті, лише він, Арнольд Гегеман. Тільки йому були відомі ті страшні наслідки, до яких привела б така публікація, — не лише для ФРН і деяких її представників, але насамперед для нього самого. Тому й оте рішуче «ні».
— Так, — сказав містер. Патрік, — тоді я нічим не можу зарадити. Ви, звичайно, можете звернутися в інші інстанції. Вищі або, власне кажучи, просто інші. Німецький дух винахідливий, чи не так? Якби я зміг для вас щось зробити, то зробив би це з великим задоволенням, пане раднику міністерства. Авжеж, із великим задоволенням.
Гегеман підвівся. Уклонився лише символічно. Містер Патрік провів його до дверей. Секретарка в приймальні подала йому капелюх і пальто. Патрік заговорив про погоду. Завів дешеву розмову, яку підхопив Гегеман.
— Ваша правда. Два роки тому стояла прекрасна осінь. Пам'ятаю, тоді були…
Ввічлива посмішка як вияв задоволення від того, що знайдено спільну тему для розмови. Доктор Гегеман натяг рукавички. Не поспішаючи, повагом і старанно. Правда, не так, як тоді, коли б йому хотілося продовжити це прощання. Втім, він гадав, що й таким чином зможе продемонструвати витримку людини, яка гідно справляється з випадковими невдачами. Зробити це йому вдалося відносно легко. Він сприйняв невдачу мовчки й примирився. Це виховувало волю. Невдача або нещастя може спіткати кожного. Але з гідністю вийти з такого становища — то вже справжнє уміння жити.
На закінчення — короткий погляд на містера Патріка. Один одному на кілька секунд пильно глянули в очі, холодно, але не оголошуючи бою. Радник міністерства був дуже ретельним у виборі своїх противників. Відповідно до рангу, так би мовити. А цей секретар посла був нижчий від його рівня.
5
Прізвище чоловічка було Пабст, Отто Пабст. Скидався він на сивого, як голуб, дідка з вінком ріденького волосся на голові й тремтливим голосом. Голос той звучав надривно, примарно, у всій його постаті, здавалося, теж було щось від привиду: маленький і миршавий, з глибоко посадженими очицями, запалими щоками й зморшками на шкірі, з тоненькими безбарвними губами й худим кощавим тілом.
Сидів він у надто великому для такого мізерного чоловічка кріслі — йому на вигляд стільки ж років, як і хазяїнові. Рухався мало. Подушки за спиною незім'яті, ковдра на колінах натягнута рівненько.
Старший лейтенант Гайнсен привітався з ним, сказав кілька слів про причину свого візиту.
— Ідеться про могилу на Староміському цвинтарі, пане Пабст. Ви працювали там багато років, правда ж?
Старий кивнув. Очі його були заплющені, наче цим він хотів показати, як саме він погоджується.
— Вам доведеться бути терплячим і сприймати, може, не все буквально, — сказала Гайнсену фрау Мюльзам, керівник управління цвинтарями центрального району міста. — Але він єдиний, кого я знаю, хто лишився в живих з того часу.