— Про це я вже думав. Якщо то справді шкатулка, то там могли бути і коштовності, і документи. Іншими словами…
— Якщо небіжчик зовсім не той, ким він мав би бути згідно з надмогильним каменем і записами у цвинтарних книгах, то логічно припустити, що в шкатулці могло бути й щось інше, наприклад, документи про особу покійного. Документи, які повинні зникнути, аби не потрапити до пантах рук.
— Та хто б про них знав, якби не цей злочин на кладовищі? Ще три дні тому могила номер триста дванадцять була така, як і всі інші. Й абсолютно нікого не цікавила. Ніхто з нас не шукав там ніяких документів.
— Ще не шукав.
— Що ви маєте на увазі?
Манфред Госс хвилину повагався. Потім сказав:
— Мої думки поки що не визріли. Вони навіть трохи небезпечні — такі очевидні. Отож обережно! Уявімо собі таке: хтось у Західному Берліні або у ФРН знає, що в могилі на Староміському кладовищі захована таємниця. Ця особа, можливо, група осіб, зацікавлена в тому, щоб зберегти таємницю. Здоровий глузд підказує, що найкраще взагалі не чіпати могили. Один варіант з багатьох, цілком вірно. Але вони діють навпаки. Розпочинають акцію, хоч від самого початку ясно, що непоміченою вона не може бути, після неї неодмінно залишаться сліди. Бо якби Гемсгоф не застукав злочинців на гарячому, то все одно було б виявлено, що могилу розрито. Отож цей ризик беруть до уваги. Розраховують на те, що ми практично наткнемось на сліди злочину, і все одно вирішують діяти. Чому?
Старший лейтенант Гайнсен, слухаючи ці слова, їхав дедалі повільніше і враз загальмував на узбіччі. Мотор він не заглушив, а лише зняв руки з керма.
— Я знаю, що ви маєте на увазі. Професор Майнк, чи не так?
— Точно. На надмогильнику написано: «Стюарт Джеймс О'Дейвен». Хто займається Стюартом Джеймсом О'Дейвеном? Група істориків з університету імені Гумбольдта. Професор Майнк листується з професором Мейволдом із Дубліна. Майнк — це нам відомо — не знає про могилу. Чи знала про неї протилежна сторона? Думаю, що так. Але хто може знати про неї? Мейволд, правильно! І ось Майнк і Мейволд захотіли зустрітись у Мюнхені. Зверніть увагу на час злочину, товаришу Гейнсен. Могилу розкопують саме в ту ніч, коли Майнк сідає у швидкий поїзд до Мюнхена.
— Наче протилежна сторона захотіла поставити Майнка перед доконаним фактом. Але чи не означає це, що протилежна сторона була детально проінформована про наукову роботу Майнка?
— Справді. Принаймні професор Мейволд проінформований про наукову роботу Майнка.
— Ви гадаєте?..
— Чи я знаю?..
Хвильку вони помовчали. Вдивлялися в краєвид, якого вже торкнулась осіння сирість, роса та іній, обидва думали про одне й те саме. Аж ось Госс сказав:
— Так, а тепер поїхали. Туман зник, можете піддати газу.
Старший лейтенант Гайнсен увімкнув швидкість і натиснув на акселератор. Запитав, чи можна відчинити вікно, бо йому стало душно.
Госс засміявся.
— Від чого душно? Вимкніть опалення, та й годі.
— Ні, не годі. Мені потрібне свіже повітря… Я думаю ось що: якщо Мейволд сам є тою протилежною стороною або якщо він з нею заодно чи користується її послугами, приміром, послугами цього Конні та його дружків, то він знає і першопричину.
— Ви маєте на увазі похорон у сорок п'ятому, про який розповідав Пабст?
— Саме так. Ми ж приймаємо гіпотезу нашого професора Майнка, що О'Дейвен загинув в Іспанії. Отже, в могилі на Староміському кладовищі, на камені якої висічено його ім'я, лежить хтось інший. Теж ірландець? Напис, товаришу капітан! Solus De da anam. Бездоганна ірландська мова. Офіційно засвідчена пані професором Шуріке!
— І?..
— Ото ж бо й «і»! — Гайнсен похитав головою. — Щось не виходить. Я десь наплутав. — А потім награно сердито: — Та це ж не метод! Вести автомашину й одночасно розгадувати таємниці!
Госс відступати не хотів.
— Я розумію вас так: небіжчик у Берліні — не ірландець Стюарт Джеймс О'Дейвен, але мусить мати з ним, принаймні з Ірландією, щось спільне. Інакше не можна пояснити цей напис. Чи не так?
— Я теж хотів це сказати. Але я ще хотів додати лише… Та, може, згодом… — Він зачинив вікно, піддав ще трохи газу й замовк. Потім раптом сказав: — Зрештою, це теж, здасться, своєрідність нашої справи: ми зіткнулися не лиша зі старими людьми, але й з розумними. Куди не глянь, професори…
— І доктори.
— Доктори? Ах так, лікарка, доктор Каррадт.
— Ви її знаєте?
— Особисто — майже ні. Але коли ще працював у кримінальній поліції, то ми часто одержували від неї, як від медексперта, висновки. І, мушу сказати, висновки товаришки Каррадт були дуже авторитетні.