Це було минулого літа. Її літа. Тоді в її житті з'явився Джеймс. Стюарт Джеймс О'Дейвен, новачок у міністерстві. Представив їй його Гегеман, гаупштурмфюрер СС, доктор Арнольд Гегеман, співробітник служби безпеки й відповідальний за її відділ.
— Знюхайтесь і знайдіть спільну мову, — сказав він. — Це містер О'Дейвен, ірландський патріот, а оце — наше курчатко, фрейлейн Келлер, колишня студентка філології.
Навіжений, подумала вона тоді. Милий, дурненький і тисячу разів навіжений. Сповнений планів і різних ідей, безглуздих, звісна річ, нездійснених і несерйозних, але їх так приємно слухати.
Жінка бере журнали, читає їх, гортає, спочатку сидячи у кріслі, потім у ліжку, і чекає Джеймса, читає, поки злипаються повіки.
Беата прокидається від того, що перед будинком зупинився автомобіль. Вона засвічує лампу. Знадвору долинає голос Джеймса, він розмовляє з кимось, потім кроки на гравійовій доріжці, і нарешті скрегіт ключа у дверях. Він, ще у пальті, тека з документами під пахвою, відчиняє двері до її кімнати.
— Ти не спиш?
Він підходить до неї, цілує в вуста, в кінчик носа.
— Ну й деньок був, — каже він.
— Я тобі залишила компот. Якщо хочеш.
— Завжди. Тебе й компот. Тебе зараз, а компот завтра пранці.
Вона чує, як у передпокої він скидає пальто й заходить у дитячу кімнату. Через хвилю повертається й починає роздягатися.
— Крістіна спить, як молочне поросятко. Рожевенька й кругленька.
Жінка сміється. Це щасливий сміх, який виходить десь зсередини. Джеймс любить дитину. Він ніколи не запитував, хто батько. Коли ж вона сама хотіла розповісти, сказав, що не треба.
— Не мучся. Крістіна — наша дитина. Вона належить нам, більш нікому.
Це добре сказано, такі речі заспокоюють. Але й народжують порожнечу. Частка минувшини йде у забуття. Іноді вона запитує себе, чи, часом, Джеймс не виправдовується так за власне мовчання, адже він теж обходить мовчанкою дещо зі свого життя, коли розповідає. Це їй не подобається. Між ними не повинно бути нічого потайного. Тому що Стюарт Джеймс О'Дейвен, цей чоловік із Дубліна, став її долею»…
Він лежить біля неї, лежить на спині, підклавши руки під голову, увімкнув нічну лампу, дихає спокійно, мовчить. Ліжко широке, місця вистачає для обох, вони можуть лежати на спині, не торкаючись одне одного. Вона теж мовчить, їй хочеться ніжності, атакуючої, звабливої ніжності. Вона жде його поцілунків, його рук, але не ворушиться, дивиться, як і він, на стелю чи на стіну, стежить за грою тіней, чекає. Чекає, коли він погасить світло й скаже їй «на добраніч», чекає, коли він запитуватиме, чи розповідатиме, або заволодіє нею.
І ось він починає говорити. Вона дивується з його інтонації, його серйозного шепоту, та перш за все їй дивно, що він каже.
— Так я опинився серед німців… Варвари з давніх давен, завдяки своєму старанню й науці, навіть завдяки релігії вони стали ще більшими варварами. Тільки глянь — ремісники, але не люди, мислителі, але не люди, священики, але не люди. — Він замовкає, сміється, ляскає по ковдрі й тихо повторює знову: — Священики, але не люди…
Він дивиться на неї. Потягується, хоче ласкаво всміхнутись, але тої ласки насправді нема. Жінка це відчуває. Вона вслухається й відчуває серйозність, яка мовчить разом з нею, неспокій, навіть біль.
— Що з тобою, Джеймсе?
Він хитає головою. Хитає, наче хоче щось відкинути.
— А що може бути? Те, що вони варвари, придумав не я. Це сказав Гельдерлін, моя люба. Дуже ненадійна людина. Хоча й душевнохворий, але голова — дай боже. З ними треба бути дуже пильними. З тими німецькими класиками до дідька клопоту. Не лише з Лессінгом і його євреєм. Або з Гейне. Та ні, тут тобі ще й Гельдерлін… Але влада в наших руках. Ми складаємо лозунги, усім складаємо лозунги, які затягують у багно наші ідеї. Нордична людина, це ми, панівна раса… Ти відчуваєш, що належиш до цієї раси?
— Я відчуваю, що належу тобі, Джеймсе.
Він нахиляється над нею. Лагідно проводить руками по нічній сорочці, починаючи від плечей, цілує їй груди, гладить її. Потім підводиться й заводить пісню, яку завжди співає, закінчивши любовні утіхи. Старовинну ірландську народну пісню:
Ще й пританцьовує, обв'язавшись рушником, скаче й підстрибує, виписуючи руками й ногами незграбні рухи, сміється й співає, сміється, змагаючись із нею.