— Те, що зараз називають танцями, — каже він нарешті, — то зовсім не танці. Задерши голову, спина дугою, пардон, люба пані. Ніякого задоволення. Нічого незвичного. Паші старі гельські танці, людино, ото були танці. Всі тупотіли й веселилися, там ніхто не стояв осторонь. Ох, людинонько!..
Туга за батьківщиною? Невже це справді туга за батьківщиною? Жінка нічого не запитує. Вона все ще сміється, зіскакує з ліжка, хапає його за руку.
— Нумо, навчи мене своїх танців! Якщо мені вдалося збагнути цю безглузду мову, то я…
— А якщо ти ще й одружишся із цим безглуздим чоловіком…
— Який чинить зі мною такі безглузді речі…
— Співчуваю, ти лише жнеш те, що посіяли інші.
— Як це зрозуміти?
— Ти сьогодні четверта жінка, яку я бачу голою. Так збільшується потяг до жінки і потенція.
— Мужчина з посиленою потенцією! Чудово! Хто ж були ті інші, поганцю?
— Голі танцівниці. На відкритті нового клубу для іноземців. Зрештою, це був пікантний номер. На Лейпцігському майдані, де клуб автомобілістів. Там Геббельсу стукнула в голову оригінальна ідея. Він навіть великодушно подав мені руку. Та ще й почастував! Звісно, безплатно, Ми жерли, мов сарана.
— А голі жінки?
— Вони були, так би мовити, чимось на зразок десерту вприглядку. Зрештою, неповторне видовище, та й годі. Гуттерер, ти ж знаєш, довірена особа Геббельса, проти таких речей. Він каже, що це псує у мужчини потяг.
— І воно справді псує потяг?
— А як ти думаєш?
— О, ти страшенно зіпсований…
Було вже пізно, коли вони знову лягли в ліжко. Але й цього разу він не погасив світла. Спершу втупився очима в стелю, потім узяв ілюстровану газету, підняв її над собою так, що їй теж видно портрет на першій сторінці: чоловік з вусиками, з залізним хрестом на кітелі добродушно нахиляється вперед, простягує руки й годує коня.
— Бачив священиків, але не людей! Наш верховний священик, то що, і він не людина? Може, й так: уже не людина, а щось божественне, бог. Ти як гадаєш?
Жінка обертається до нього. Їхні обличчя майже торкаються; вони лежать, дивлячись одне одному в очі.
— Іноді я тебе не розумію, Джеймсе. Навіщо цей фанатизм? Ти ж ірландець. Ірландський патріот. Ти борешся проти Англії, тому що Англія пригнічує твій народ. Та;: Гегеман пояснив твою роботу в нас, і це мені імпонувало. Я захоплювалась тобою. Але дедалі частіше запитую себе, чи все це правильно? Маю на увазі, чи здійсняться колись твої сподівання. Перемога над Англією відійшла на задній план, ти це знаєш, але все-таки продовжуєш своєї. Вперто, наполегливо, навіть зі злістю, майже одержимо. Чим ти так завзято займаєшся, Джеймсе?
На часинку запанувала тиша. Беата все ще дивиться йому в очі. Він витримує погляд, але якось байдуже. Їй здається, наче його зіниці затяглися сірою пеленою.
— Все в тобі таке безперечне, — веде вона далі. — Таке несхитне. Ти що, ніколи не сумніваєшся? Скрізь панують сумніви. Дедалі більше людей починають піддаватися сумнівам. А ти — ні. Чому саме ти — ні?
— Бо я переконаний.
— У чому?
— Що роблю потрібну справу.
— Потрібну? Для кого? Для тебе й для твоєї країни? Для Гегемана й Геббельса?
— Для Крістіни. Ти не назвала Крістіни.
— Не викручуйся, Джеймсе. Те, що ми боремося за! майбутнє, за молодь, це написано в кожній газеті. Чому ти приїхав у Німеччину? Будь ласка, зрозумій мене правильно. Я кожен день дякую богові, що ти з'явився тут. І все-таки це запитання не дає мені спокою. Ти не міг боротися проти Англії у себе на батьківщині?
— Ні!
— Чому?
Він мовчить.
— Чому ти не міг боротися в Ірландії, Джеймсе?
— Я боровся в Ірландії. Але потім змінились обставини… І цього мені просто було мало.
— Тобі було мало, надто мало. Ти хотів досягти більшого. Так?
— Майже так.
— І що ж то за обставини? Війна?
— Не війна. Не лише війна. Я познайомився з вашим світоглядом і раптом зрозумів, що все, чим я раніше займався, не мало ніякого значення, воно було навіть хибне.
При цих словах він пильно глянув на неї. Погляд його затримався на ній, він був незвично уважний, майже неприємний. Вона помітила, що йому ця розмова не подобається, що він хоче якомога швидше закінчити її.
— Я запитую не просто з цікавості, Джеймсе.
У відповідь — мовчанка. Лише згодом вона помічає, що й запитання, власне, не було.
— Я запитую не просто з цікавості, — повторює вона ще раз і намагається всміхнутися.
Він усміхається теж. Але усмішка йому не вдається. Бона надто холодна, надто байдужа. Може, навіть надто мужня. Так усміхаються тоді, коли хочеться вовком вити. Вона хоче зняти напругу, яка раптом виникла між ними.