— Отже, ти сів на корабель, приїхав у Берлін, прийшов до пана Геббельса й сказав…
— … у вас же працює ця чарівна фрейлейн Келлер!
Вона підлагоджується під такий тон. Але це ненадовго, просто наче перепочинок.
— І що ж відповів пан міністр?
— Він сказав: «Ви щасливець, О'Дейвен». А потім додав: «Фрейлейн Келлер треба завжди добре виспатись. Не заводьте з нею довгих розмов». І я вимушений був йому пообіцяти.
— А чи не вимушений ти був одночасно пообіцяти йому, що будеш завжди чесний і відвертий з нею?
Він хитає головою.
— Я не думаю, що йому… щоб у цьому була потреба. Я надзвичайно чесний, Беато.
Це вже могло стати кульмінацією, поворотом до серйозності. Але в неї раптом забракло мужності. Останнє слово вона хоче залишити за ним.
— Завжди? — запитує вона.
— По змозі завжди.
— А зараз є така змога?
— Могла б бути…
— Чому: могла б?
— Це було б можливо при умові, аби я мав право бути нечемним.
— Будь нечемним.
— Я втомився, втомився, як пес. І мені хочеться, аби втомилася й ти.
Її охопило розчарування. І смуток. «Він не довіряє мені», — подумала вона.
— Я теж втомилася, Джеймсе.
— Тоді спи.
— Не можу.
— Чому не можеш?
— Ти мені не відповів, Джеймсе. Ти наговорив багато чого, але відповісти не відповів. По суті жодного разу.
Ці слова теж залишаються без відповіді. Довгий час вони мовчать. Здається, примирилися з таким закінченням розмови. Але трохи згодом він раптом каже:
— Іноді доводиться бути невблаганним, як ти кажеш. Одержимим, хай так. Навіть безжальним.
Жінка підскакує. На язиці крутяться різкі слова, яких вона ніколи не вживала, звертаючись до нього. Їй хочеться, щоб він забрав назад оте «безжальним» або хоч пояснив його. Чи бодай інтонація, з якою він вимовив це слово, не була такою злою.
Але побачивши його обличчя, Беата злякано вмовкла. Вона нічого не розуміє. Не розуміє суворого погляду й водночас м'якої усмішки.
Таким вона ще школи не бачила Джеймса — суперечливого й загадкового. Раніше в ньому все було ясне й прозоре. А може, то вона винна у цій несподіваній переміні?
Беата Келлер мучиться докорами: «Що я знаю про нього? Може, своїми розпитуваннями я розтроюдила його живу рану, завдала йому болю? Може, він залишив жінку й дітей? А може, вчинив колись зло і тепер від цього страждав?»
У неї виникло бажання втішити його. Вперше вони помінялися ролями. Маленька, тендітна жінка нахиляється над чоловіком, старшим від неї на двадцять років, гладить його, мов мати дитину, шепоче якісь слова, нерозумні, беззмістовні слова, зараз навіть недоречні.
Але обмін ролями на цьому не закінчується. Вона це зробила свідомо. В її словах відчувається турбота про нього і водночас прагнення заспокоїтись самій.
Вона говорить про свої марення й про свої страхи. Про чужих дітей, які лежать у ліжечках і повільно вмирають голодною смертю, про матерів, які можуть лише чекати й безсилі допомогти рідним дітям. Вона запитує про справедливість і несправедливість цих смертей, а також про те, чи не спіткає така сама доля і її Крістіну?
Чоловік слухає, потім лагідно гладить її волосся, щоки, хоча нічого й не каже, не шепоче їй нерозумних, беззмістовних слів, але своєю мовчанкою підтримує міцніше, ніж доброзичливими словами. І жінка відчуває, що зараз — така ніч, коли вони, може, по-справжньому належать одне одному. Хоч би тому, що вона може сказати йому все. Абсолютно все.
Дощ перестав. Перестав він уже давно, і земля парує. Темні хмари зникли, попливли кудись далі на захід. Серп півмісяця заливає світлом небо, видно навіть деякі зірки. Березнева ніч, світла, синювато-прозора, тепла ніч, заманлива й небезпечна, бо оманлива…
Тої ночі була ще й повітряна тривога. Стріляли зенітки, але бомби не падали. Принаймні у тому районі Берліна, де вони тоді жили. Вони пішли у бомбосховище — і Джеймс наполіг на цьому, і заради Крістіни. В таких випадках він завжди був наполегливий…
«Дитина? Подумай про дитину!»
Були й цікавіші дні та години у її житті зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном. Кращі й страшніші. Але Беата Келлер згадувала саме цю ніч, яка була понад двадцять п'ять років тому.
Старший лейтенант державної безпеки вже пішов. Він розпитував її, слухав відповіді, а потім залишив жінку наодинці з її думками.
Чому допитуються про Джеймса? Чому запитують про його могилу? Невже все це пов'язане з нею? Чи з ним? А може, їх цікавить той, живий, який про все знав? Той, чиє ім'я вона вимовила тоді, у березні 1942 року, коли назвала Джеймсові батька своєї дитини: гауптштурмфюрер СС доктор Арнольд Гегеман.