— Досить, — сказав Лауренцен. — Воно наче й так, але все одно ворожіння на бобах. Тому я хотів би назвати вам ще кілька фактів. Науковий аналіз решток труни цілком і повністю підтвердив свідчення гробаря Пабста: труна зроблена з міцного бука, дерево тоді було ще досить свіже, на ньому збереглась подекуди чорна фарба. Отже, покази цього свідка видаються надзвичайно правдоподібними, — сподіваюсь, він буде не єдиний свідок… Хвилинку, товаришу Гайнсен, про Нествік поговоримо пізніше. Я хотів би зараз докладніше зупинитися на труні й на похороні. Тут ми, цілком імовірно, наштовхнемось на один пункт, який скерує наші роздуми в інший бік. Ви що думаєте про це?
Госс вирішив, що настав його час.
— Саме так! — вигукнув він. — Безперечно, нацисти вбили цього чоловіка. Але водночас безперечно й те, що вони влаштували йому офіційний похорон. Як сказав старий Пабст, по цвинтарю йшла справжня траурна процесія.
— Процесія привидів, — докинув Гайнсен.
— Сама по собі ця церемонія здається мені примарною: сирий, холодний, лютневий ранок, усе відбувається майже в напівсутінках, беззвучно, лише вдалині чутно гарматний гул… Два старих гробарі у поношеному одязі, чоловік з парасолем за труною, розгрузла земля, в якій просто тонули лопати, люди в уніформі, нарешті молода жінка в літньому світлому пальті… Мені все це нагадує якесь моторошне видовище…
— Справді, так, — погодився майор Лауренцен. — Але те, що каже товариш Госс, теж правда. Без сумніву, тут є якась суперечність. Спершу вбити, а потім поховати з усіма почестями…
— Видовище, здається, найслушніше слово тут. Тут щось було інсценовано. Нацисти з вигодою для себе «воскресили» під час війни покійного О'Дейвена — його роль зіграв, мабуть, якийсь англієць. — Госс розповідав, про що тут могла йти мова, як він та Майнк наткнулися на ці сліди. — А тепер, коли фашизм розвалився, небіжчик знову мав стати тим, ким він був з тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року, тобто небіжчиком. Псевдо-О'Дейвен не повинен був жити після війни. І його знищили. Але оскільки він був знищений як ірландець під іменем О'Дейвена, а Ірландія підтримувала з Німеччиною дружні стосунки й була нейтральною державою, в якій нацистські бонзи, мабуть, сподівалися знайти собі притулок або порятунок, вбивство замаскували. О'Дейвена, очевидно, оголосили жертвою британських авіаційних нальотів і з почестями поховали. Отак я принаймні це розумію. Поки що.
Манфред Госс говорив досить переконливо. Не тому, що хотів справити гарне враження. Він просто вірив у свої слова. А стриманість, яка прозвучала в двох його останніх фразах, мала на меті повернути всіх з царини різних логічних розмірковувань на грунт голих фактів.
Але це, здається, було зайве. Четверо товаришів, безперечно, розуміли його правильно, а на обличчі Томаса Купівля аж світилося прагнення взятись за справу.
Усі мовчали. Доктор Зенфтман марудився зі своїм наручним годинником. Кілька разів він кашлянув, але одразу ж дав зрозуміти, що аж ніяк не має наміру наполягати на своєму. Та й Лауренцен не з тих, на кого можна тиснути. Він довго й підбадьорливо дивився на Госса, ніби казав:
«Добре зроблено, хлопче!» Кивнув він і іншим. Потім підпер руками підборіддя й замислено втупився перед себе.
Майор Лауренцен добре знав, що таке якість і форма. Рідко бувало, що він не міг тримати себе в руках. Усе в нього завше акуратне: одяг, поведінка, думки. Людина, за словами Госса, яка не лише користувалася авторитетом, але й випромінювала його. Авторитет цей, так би мовити, поширювався на всіх його співробітників. Ніколи не відчувалось награної метушні, не було панібратських поплескувань по плечу, працювалося з ним приємно.
Минуло трохи часу, поки Лауренцен підвів очі. У товаришів склалося враження, ніби його обличчя стало втомлене або й сумне, неначе під час своїх роздумів він трохи розкис. І перші його слова мовби й справді потверджували це:
— Знову й знову ми наштовхуємось на злочини, вчинені при нацизмі. Чи настане колись цьому край? — Він не чекав відповіді, бо й сам міг би відповісти. — Товаришу Госс, ще сьогодні подасте письмовий звіт у чотирьох примірниках. Доведеться залучити до цієї справи кілька додаткових інстанцій. А зараз я хотів би підбити підсумки. Ми вже знаємо: чоловік, якого двадцять два роки тому поховали на Староміському цвинтарі, а могилу його розкопали в піч із шістнадцятого на сімнадцяте жовтня тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року, був убитий на початку сорок п'ятого року щонайменше двома пострілами з автомата. Його в цивільному одязі поклали в труну й поховали з участю багатьох людей, у тому числі й священика. Який з вигляду цей чоловік? Це вже стосується проблеми встановлення особи. Будь ласка, товаришу доктор!