— Перегляньте, будь ласка, ось цей розділ. Нам його справді друкувати? Я хотів би знати напевно, яка ваша думка.
Заради обережності в таких випадках не слід висловлювати ніяких думок. Щоб виграти час. Не видати себе. Гегеманові не позичати досвіду.
— Залиште рукопис, ми його уважно переглянемо…
Він справді сказав «уважно»? Дивно. Тут користувалися словами, які здавалися цілком невинними, однак мали подвійне значення. Уважно. У цьому слові багато спільного з увагою. Приділяти увагу, звернути увагу. Ми його перевіримо і звернемо увагу. Можна було б сказати й так.
Він про все здогадався одразу, побачивши прізвище О'Дейвена та пробігши кілька пояснень, як кажуть, по діагоналі, і уявив собі наслідки. Наслідки? Небезпеку! Не лише для нього. Гегеман звик думати послідовно. В рукописі була вибухівка. Публікація його викликала б у певних колах сенсацію.
Гегеман негайно знайшов високопоставленого й дуже впливового чиновника в канцелярії федерального канцлера. Розмова, звичайно, віч-на-віч, відбулася майже так, як і хотілося: дипломатично, вишуканими словами, трохи манірно, але для вишколених вух цілком зрозуміло. Чиновник одразу второпав і повністю усвідомив важливість цієї справи для самого Бонна. Гегеманові були надані відповідні повноваження і підтримка, а для гарантії успіху залучили, передовсім як виконавчий орган, федеральну розвідувальну службу у Пуллаху.
Під кінець розмови високопоставлений чиновник канцелярії федерального канцлера не залишив і місця для сумніву, що в разі невдачі він нікого не знає і не знав. Він не хоче навіть знайомитися з деталями. Цього вимагають державні інтереси, і пан радник, безперечно, все дуже добре розуміє.
Той скромно кивнув. Посміхнувся теж скромно. У Гегемана завжди були напоготові кілька зразків посмішок. Злорадних, цинічних, приємних, поблажливих… Він користувався ними при потребі, не відчуваючи в душі того, що написано було на обличчі. Ця зброя завжди правила за добру підмогу.
Зараз, коли він у темряві відкинувся на задньому сидінні «мерседеса», ця зброя йому пі до чого. Він лише відтреновував свої жести. Колись, він сподівався, зможе їх використати.
Ще ніколи в житті його власні інтереси так повністю не збігалися з інтересами державної влади, як цього разу. «Захищаючи Кізінгера, я захищаю себе», — так просто звучала формула. Якщо стрілятимуть у нього, то куля зачепить і мене. Хоча з різних, навіть цілком протилежних причин, однак небезпека для обох однакова.
Гріх навпіл і біда навпіл. Тож і відповідати разом! Так, як ще тоді, в майже оточеному Берліні, сказав Геббельс на останньому засіданні. «Цього ми не чекали, — майже з насолодою жартував рейхсміністр пропаганди. — А чому ви йшли зі мною всі ці роки? Я ж вас не просив і не примушував. А тепер вам переріжуть ваші гарні шиї».
Правда, зараз усе трохи інакше, бо ж ідеться не про життя чи смерть. Гегеман думав про свої повноваження, про засоби й можливості, надані в його розпорядження, і був певен, що справиться з завданням.
Думки переплутувались, ставали неслухняні й примхливі, але його це не хвилювало. Темінь ночі й сама поїздка давали досить простору для роздумів. Часу він мав досить, а гора минулого була висока. Доктор Гегеман насолоджувався спогадами.
Вони виривалися вперед і відскакували назад, перемішуючи добро й зло, важливе й другорядне, піднесення й падіння. Вони не рахувалися з цінностями, з хибного робили правильне, біль і сором перетворювали у велич. «Це я зробив, каже моя пам'ять. А цього я, мабуть, не робив, твердить моя гордість. І залишається невблаганною. Врешті пам'ять здасться».
Ніцше. Це був його Ніцше! Хто, як не він, з нерівних вибоїстих манівців міг так легко зробити гладенькі, наче дзеркало, дороги? «Я пішов своїм шляхом», — упевнено й не вагаючись твердив сам собі Гегеман.
Він бачив його, той шлях, перед собою, помічав на ньому миготливі вогники. Раніше, це було раніше, думав він знову і знову. Раніше. А це «раніше», занурюючись дедалі глибше й глибше, скотилося нарешті вниз, у минувшину…
Тоді була дівчина, чорноволоса, синьоока, молода літами й недосвідчена, вона тільки-но починала жити, шукала життя, чіплялась за все, що здавалося їй постійним. Однак її сподіванням не судилося збутися, бо вона нічого не могла перевірити. Бо сприймала фальшиве золото за щире, посаду — за успіх, вік — за гідність.
Вік! Різниця між ними — чотирнадцять років. Йому тридцять два, Беаті — вісімнадцять. Чи любив він її? Він ніколи не знав, що таке пристрасть. Ні до жінок, ні до ідей. Надмір у нього було тільки жадоби й честолюбства.