Жадобу відчував і до неї. Узяв її. Та чи не пожертвував він нею? О'Дейвеном справді змушений був пожертвувати, але нею?
О'Дейвен повернувся, хоч і мертвий, але насправді не розлучений з життям. З його, Гегемановим, життям. Коли вони тоді, після тої ночі, засипаної бомбами, у 1944 році, сиділи поряд, голі й мокрі, тоді він збагнув О'Дейвена. Наскрізь прозорим і беззахисним був тоді О'Дейвен, він опинився в його руках. Але Гегеман його пощадив, приберіг, так би мовити, на майбутнє.
Акт самозахисту, приправлений людяністю, і не більше. Навіщо йому це заперечувати, одурювати самого себе? Багато з тих, хто був разом з ним, шукали тоді «свого єврея», вдавали, ніби рятували його, щоб потім показати його під час великої розплати. У нього, Гегемана, гауптштурмфюрера СС, не було тоді ніякого «єврея». Однак того раннього ранку, за кілька секунд, коли вони сиділи віч-на-віч, він раптом виник. Тоді О'Дейвен, Стюарт Джеймс О'Дейвен, мав стати «його «євреєм». Його сумлінням, його політичним алібі.
Рахунок не зійшовся. Програли вони обидва: О'Дейвен життя, Гегеман — гру. І він ним нарешті пожертвував. Але надто пізно пожертвував, надто пізно…
Арнольд Гегеман відігнав від себе ці думки. Їх довелось підганяти силою. Він знав, що вони його гнітили, позбавляли мужності, знав, що вони весь час нагадуватимуть йому про найбільшу помилку в житті.
Ні, якщо вже не можна спокійно зайнятися спогадами, не можна спогорда маніпулювати десятиріччями, то не можна зупинятися й на цьому листопадовому дні 1944 року. Краще вже тоді перегорнути назад кілька сторінок, до Мюнхена, де теж ішлося про О'Дейвена, про його, так би мовити, спадок, про його тінь.
Акція «Кладовище» не вдалася. Не вдалася не з огляду на результат: у могилі не було того, що там шукали. Ні, провалилась сама операція, бо спіймали одного з її учасників. У Східному Берліні практично програно те, що хотілося виграти за допомогою трюка з Майнком. Отакі-то справи!
Саме так він їх і виклав. А доктор Шарф з Федеральної розвідувальної служби? Він лише засміявся тоді, коли вони сиділи на терасі готелю «Чотири пори року», і, показавши вниз на ряд вікон, сказав: «Там, 'в одній з кімнат, жив Майнк. Два дні він був у нас під наглядом. Ми знаємо кожен його крок, а його розмову з нашим паном Мейволдом ми записали на магнітофонну плівку. Нам справді вдався цей трюк, як ви його назвали. Майнк нешкідливий. Він, мабуть, найнешкідливіший серед нас. Багато, багато нешкідливіший, ніж ви, наприклад».
Це мало звучати доброзичливо. Так воно, власне кажучи, й звучало. Але Гегеман не втішав себе надіями. Може, він був надзвичайно обережний. Але хіба в очах Шарфа не приховувалась крихта недовір'я? Навіть трохи підступності?
Про що думав доктор Петер Шарф, південного типу смаглявий чоловік років тридцяти п'яти, з чорними вусиками, широкоплечий, жвавий, мов іван-покиван, про що думав цей начальник відділу Федеральної розвідувальної служби, коли сидів разом з Гегеманом та обговорював випадок з О'Дейвеном?
Ні про щось добре, безперечно. Ні про щось добре — це, передовсім, ні про щось добре для нього, Гегемана. І з того й треба було починати. Шарф, звісно, здогадувався про більше. У нього був добрий нюх. Нюх, мов у гончака на підстрелену дичину.
Сам підхід до справи, те, як Федеральна розвідувальна служба поставилася до цього випадку, свідчили, здавалося Гегеманові, про щось більше, аніж про звичайне виконання доручення.
Радника міністерства навіть зараз, коли він їхав додому, не покидало гнітюче передчуття, що там приховувалося що щось. Це була невпевненість, яку не одразу можна збагнути. Підозра до своїх однодумців, навіть до нього. І, мабуть, до нього перш за все.
Це видно було й тоді, коли Гегеман запитав: «А-як-же-тепер-далі?» Що ж тепер буде, докторе Шарф? Цвинтар — то вже історія. А я, чесно кажучи, розраховував на успіх. Цвинтар — могила, це безперечно. Професор Мейволд, як він сам твердить, дуже добре розібрав значення слова «fried». Лише далі незрозуміло. Мейволд вважає, що це слово кельтського діалектного походження і перекладається як могила, підвал, склеп. Якщо не могила на цвинтарі, то можна спробувати пошукати в підвалі у Фрідрісгагені, у тому будинку, де О'Дейвен знімав квартиру. Це в східній частині Берліна. Та, зрештою, чи стоїть ще той будинок?
Він стояв. Був навіть непошкоджений. Зовні заново пофарбований, але приміщення… Будинок не перебудовували.
— І ви будете?..
Гегеман лише натякнув. Не для того, ясна річ, щоб щось дізнатися. Перш за все, не слід вникати у подробиці, вія же таки чиновник.
Але Шарфу здалося, що це важко занадто. Куди ви стромляєте свого носа? Це, певне, не лише допитливість. Потурбуйтеся про те, щоб поки що не вийшла книжка Мейволда. Решту облиште нам. Чи, може, ви вважаєте, що ми на це нездатні?