— Одягайте пальто, Джеймсе. Вас чекає Геббельс.
— О цій порі?
— А при чому тут пора?
— Я не можу.
— Не меліть дурниць, чоловіче! Вважаєте, мені було дуже приємно добиратися по цій забутій богом місцевості? Мерщій збирайтеся!
— Я справді не можу. Прийду пізніше. Десь за годину. А ви мене не застали.
— Я вас застав! Отож не гайте часу!
— Що Геббельс хоче від мене?
— Ну й ну!.. Ви сьогодні — ніби первісна людина. Може, йому заманулося пограти з вами в шахи.
О'Дейвен взувається. Він гукає свою господиню.
— Я сьогодні не повернусь, фрау Бендер.
Він говорить це спокійно, не підводячи очей, і ретельно зашнуровує черевики.
Гегеман оглядається. Скромна кімната. Грубка в кутку велика й незграбна, але, зважаючи на тепло, яке вона дає, дуже затишна. Біля стола з червоного дерева крісло. На полиці біля ліжка лежать книжки, мило, приладдя для гоління, ганчірка, там стоїть і тазок, усе це напівзакрито пістрявою занавіскою. Вгорі радіоприймач масового користування, там же — купа різних газет. На стіні фотографія фюрера і більше нічого. Навпроти грубки шафа для одягу й посуду, старомодна, але чиста, під нею валіза.
Гегеман чекав більшого. Йому цікаво, чи О'Дейвен задоволений цією домівкою. Інші іноземці, які працюють у Геббельса, живуть комфортабельніше. Лорд Гав-Гав, наприклад, живе зі своєю дружиною у добротному готелі, який розташований поряд із роботою.
Недалеко звідти й «Радіокуток» — ресторан, де постійно збираються іноземні диктори. Звичайно, заходить туди і О'Дейвен. Переважно під час перерви на обід. Свій вільний час, зрештою, він проводить в іншому місці. «Для мене це задалеко», — пояснює він. А до Нойкельна, до Беати, для нього не задалеко. Неподалік і «Ведмежий шинок» на Фрідріхштрассе. Це теж щось на зразок ресторанчика, де збираються іноземці, але зовсім іншого гатунку. Туди приходять іноземні робітники та їм подібний люд. Гегеманові кілька разів донесли, що бачили там і О'Дейвена. Він зажадав від нього пояснень. «А чому не можна, гауптштурмфюрере? Та якщо не можна, то не можна. Мені це ні до чого».
Ну та гаразд. Це було два роки тому. Коли трапилась ота подія з інженером. Ідіотський: замах на Геббельса призвів, звичайно, до посилення заходів по гарантуванню безпеки. Це вдарило передовсім по іноземних службовцях. Але й у міністерстві відтоді зброя бряжчала значно голосніше. Скрізь контроль, вартові на кожному кроці, а в приймальні Геббельса цілу добу стоять напоготові п'ять есесівців. Тобто готові стріляти. Справді по-ідіотськи.
«Скільки всього можна передумати за кілька секунд!» — відзначає Гегеман. Він усе ще оглядається по кімнаті. О'Дейвен щось бурчить.
— Що ви маєте на увазі?
— Та нічого. Або зачекайте. У своїй наступній передачі я хочу прочитати дещо із статті Фернау, що друкувалася в газеті «Фелькішер беобахтер». «Прийдешні покоління зроблять конкретний висновок, що треба було врахувати й те, чому, власне, Німеччина перемагала». Хоча він цього й не обгрунтував, але, в усякому разі, я візьму на озброєння його заключний апофеоз.
— У чому він полягає?
— Перемога справді дуже близька.
— А мій терпець уже рветься. Що ви так довго вовтузитесь зі своїми черевиками? Це вже занадто!
— То що ж, по-вашому, мені з'явитися до рейхсміністра пропаганди з незашнурованими черевиками? Ви, зрештою, в чоботях, то з вами нічого не станеться.
Отже, чекати. Нарешті О'Дейвен підводиться, йде, не кажучи й слова, до шафи, бере звідти коричневе пальто, і «пас, по кишенях, як це роблять, перевіряючи, чи е там і ночі. Потім збоку дивиться на Гегемана, у його погляді відчувається невпевненість, відчиняє двері, пропускає гостя и перед і гасить світло.
Ідуть вони спокійно. Принаймні спочатку. Доктор Гегеман веде машину, О'Дейвен заплющив очі й не розплющує їх. Потім піднімає повіки й байдуже дивиться. Вони майже не розмовляють. У машині прохолодно й незатишно, сидіння тверді.
Гегеман розлючений і пригнічений сьогодні, сам собі він здається водієм, який везе свого шефа. Хоч шефа і без влади, але що вдієш. Не мати влади — це означає не нести ціпкої відповідальності. Ну й спосіб життя у цього О'Дейнека!
Його робочий день починається десь під обід. З Фрідріхсгагена чи з якогось іншого місця дзвонить на радіо і дізнається, коли йому прибути. Прибуває з точністю до хвилини. Стукнувши підборами, виструнчується на порозі дверей, н потім злегка кланяється. Вітається з черговим редактором. Разом починають вивчати директиви, які Геббельс роздає на щоденній параді об одинадцятій годині дня для всіх служб радіомовлення. Для підтримки своєї пропагандистської діяльності вони мають у розпорядженні іноземні, перш за все, звичайно, ірландські вчорашні газети й радіо-донесення агентурної розвідки. О'Дейвен записує собі теми дня й розпорядок передач іноземними мовами, потім з годину диктує. На обід іде в «Радіокуток». Коли інші іноземні ридіорепортери після обіду люблять трохи поспати, О'Дейвен тиняється скрізь, де йому заманеться. Часто зустрічається з Беатою, тоді вони тиняються вдвох по околицях, сидять у казино, коли гарна погода, ідуть у сад на даху або кудись у безлюдне місце, яке вони собі пригледіли. Чудово, га?