Вони добираються до моста. О'Дейвен кладе дитину й допомагає Гегеману спуститись до річки. Той вагається. Потім робить над собою зусилля й просто стрибає вниз із висоти чотирьох-п'яти метрів. У чоботи набирається повно води, йому ледве вдається виборсатися на поверхню. Поруч пливе О'Дейвен. Він працює лиш ногами, бо в руках над водою тримає дитину. Сили залишають Гегемана знову, він кричить. О'Дейвен у відчаї гукає йому:
— Вже близько, ще кілька метрів, протримайтесь! Нарешті під ногами дно.
По коліна у воді стоять вони у каналі. О'Дейвен занурює дитину у воду, кілька разів присідає сам. Гегеман робить так само. Минає година, дві, три. Вогняна буря поволі вщухає. Вони вибираються на берег, допомагаючи один одному. О'Дейвен тримає в руках дитину, вони стоять, оглядаються, не знають, що робити.
Нарешті полегшено зітхають. До них підходить патруль, разом з ним медсестра, якій вони й передають дитину.
Далі зривають з себе одяг, полощуть його у воді, а потім сидять на березі, голі-голісінькі, змучені, і кожен думає про своє.
Аж ось Гегеман бере в руки записки. П'ять промоклих аркушів стандартного паперу, копії з надрукованими на машинці цифрами. Самі лиш цифри, страшні цифри. Гегеман добре знає їх: 10.30–28,72 і 31,65; 18.30–37,27 і 40,92; 19.40–37,27 і 40,92; 21.15–43,42 і 50,68.
Час і діапазони передач московського радіо!
Навіщо О'Дейвен носить їх при собі? Заради власної інформації? Таке, здається, виключено. Йому можна читати англійські та ірландські газети. Треба читати! Це необхідно для його роботи. Але ніхто йому не давав розпоряджень слухати радянське радіо. Крім того, чому саме копії, для чого ці листки розмножено? Він хотів передати комусь ці записки? «Я сьогодні не прийду додому, фрау Бендер». Хіба це сказано було не двозначно?
О'Дейвен бачить, як Гегеман бере у руки записки. Він бачить це, не спускає з Гегемана очей, спостерігає. А що ж Гегеман? Він читає їх, складає, віддає йому назад і нічого не каже. Ірландець теж нічого не каже. Він лиш дивиться на нього, складає записки ще раз і, стиснувши губи, знову дивиться на гауптштурмфюрера СС.
Вирішальна хвилина — хвилина пізнання, хвилина оцінки один одного.
Обидва сприйняли її без жодного звуку, кожен мовчки коментує її по-своєму. Гегеман мовчить, О'Дейвен не збирається нічого пояснювати. Вони обмінюються короткими поглядами, намагаючись заглянути в душу один одному, і нічого не кажуть. Жодного слова.
— Ходімо, гауптштурмфюрере. Тепер уже можна йти…
Куди ж вони пішли? Арнольд Гегеман уже не пригадує. Мабуть, до будиночка над озером, але чи дійшли вони туди?
Може, й дійшли. Напевно, таки дійшли. Тільки пригадати цього не можна. Будиночок над озером — то буденність, блякла буденність, вона не мала особливого значення. Запам'яталося незвичне, особливе, те, що сталося тієї ночі: повітряний напад, О'Дейвенові записи, а потім той примарний похід.
Ішли вони крізь жах. Загублені діти в руїнах волали до своїх батьків; матері сиділи, мов скам'янілі, перед обвугленими тілами своїх малюків; літні люди, охоплені панікою, гарячково намагалися щось знайти в руїнах.
Вони підійшли до них, чимось допомогли? Гегеман — ні, це він точно пам'ятає. Пам'ятає він і те, що донесення, яке зробив О'Дейвен, було сповнене похвали. Хвали на його, гауптштурмфюрера, адресу. «Там, де з'являвся партайгеноссе Гегеман, завжди з добре продуманою, розумною порадою, там розгиналися згорблені спини… Доктора Гегемана не можна було вивести з рівноваги… Він міг вийти з найнебезпечнішого становища… Доктор Гегеман врятував багато життів, дав розраду багатьом зневіреним від горя душам…»
Дешеве підлабузництво? Чи спроба підкупу? З тої самої ночі вони обоє були пов'язані спільною таємницею. З тої самої ночі Гегеман дивився на свого підопічного по-іншому, бачив його виразніше, він дещо знав, а про ще більше здогадувався. Може, це йому така плата від О'Дейвена, що не видав нікому те, що знав і про що здогадувався?
Невтішні ці роздуми зараз через двадцять три роки. Та й непотрібні вони. Це нічого не давало. Не було й судді, який міг би розсудити, де добро, а де зло, або ще краще: де правильно, а де неправильно. Чи, може, є такий суддя?
Може, ним було саме життя. Бо хіба те, що вижив він, колишній гауптштурмфюрер СС, доктор філософії Арнольд Гегеман, а не Джеймс О'Дейвен — хіба це не достатній доказ? Хіба не автоматично надається перевага кожному, хто вижив, перед мертвими? «Ми, ми живемо! Наші усі ці години, наші, і правда на боці живого!» Це вже не Ніцше, а Шіллер, але якщо підходить, то чому б і не процитувати?
Раніше він ніколи не думав про такі речі. Та відтоді, як за ним ув'язалася тінь О'Дейвена, його хвилювало все, що стосувалося смерті й мерців. Іноді здавалося, ніби його охопив якийсь психоз. Тоді до нього майже ритмічними кроками наближалися трупи, вони шкірили зуби, стукотіли кістками — полчища мерців, усі однакові з вигляду, і йшли вони теж однаково, підходили все ближче, однак ніколи не добирались до нього. У тих снах він ніколи не втікав. Стояв, чекав, хоч і переляканий, але не дуже, стояв і пильно дивився на них.