Кауфгольд назвав декого. Ті імена нічого Госсові не сказали. Він хвильку повагався, перш ніж задати наступне запитання. Воно ніби й не мало ніякого взаємозв'язку з цією розмовою, але він не бачив і причини, щоб іти манівцями.
— А що ви можете сказати про ірландця Стюарта Джеймса О'Дейвена?
— Нічого. Але мій колега Майнк вивчає його біографію. Кілька днів тому я одержав багато статей, і в них згадуються якийсь О'Дейвен — під час війни він служив у Берліні, а раніше був зв'язаний з Іспанією.
— З Іспанією? А в який час?
— Наскільки я пригадую, то в статтях ішлося про сороковий рік.
— Сороковий? — перепитав Госс. — Автор цих статей — професор Мейволд із Дубліна?
— То таки він. Ви добре поінформовані, товаришу капітан.
— Можна їх прочитати?
— Звичайно. Тільки я віддав їх опрацювати своїй асистенці, фрау Петерс.
— А ви не могли б їй сказати…
— Звичайно… Вам пощастило, бо вона сьогодні від'їжджає, але зараз ще на роботі…
Кауфгольд зняв трубку. Сказав: «Алло!», потім: «Я вас розумію» і «Ви можете на це покластись, товаришко Петерс». Він підморгнув Госсу, що мало означати: на ловця і звір біжить… Далі повторив ще раз: «Я вас розумію» й сказав, що до неї прийде один чоловік. «Госс. Госс! Готтліб, Отто і дві Сюзанни. Я що, нечітко говорю? Ідеться про статті Мейволда. Так, він зараз буде у вас!»
Але «зараз» не вийшло. Асистентка працювала в іншому корпусі, а Госс відпустив свій службовий автомобіль, і «зараз» вилилось у майже сорок п'ять хвилин. Свіже повітря добре вплинуло на капітана. Він був радий, що фрау Петерс сиділа не поруч з кабінетом професора. І Госс використав ці хвилини для перепочинку. Він звик між важливими нарадами робити своєрідне провітрювання мозку. Не забивати голову різними здогадками й комбінаціями з приводу почутого, а підготувати її для сприйняття нового. Метод дуже корисний.
А подумати йому було про що. Різних думок просто так не позбудешся.
Професор Мейволд, 1940 рік, Іспанія… І ще багато чого… А про ще важливіше він дізнається через кілька хвилин…
Ага, що там написав Гайнсен у своїй доповідній про фрау Келлер з Нествіка?.. Народилася 12 квітня 1921 року під Касселем, 30 вересня 1945 року переселилась у Нествік. Перебралася туди з берлінського району Нойкельна, Германплац, 7. У графі «професія» написала тоді «студентка». Репутація її на той час була відмінною, до судової відповідальності не притягалася.
Скупувато, любий Гайнсене, в усякому разі, поки що.
Стосунки з лікаркою з лікарні управління поліції поступово налагоджуються.
Влаштуванню цієї приватної справи допоміг випадок з Юргеном Баумгольцом. Госс згадував перебіг його допиту та цінні поради, які перед тим дала йому доктор Каррадт. Звали її Маріон. А офіційно звертались «фрау доктор». Але це нічого не означало. Вона, мабуть, неодружена, вирішив сам собі капітан, інакше б не прийняла його пропозицію зустрітися. Він просто їй подзвонив. «О сьомій перед «Лінденкорсо», згода?» Погодилась без вагання, без зайвої манірності. А це переконливий доказ, що вона вільно й незалежно може розпоряджатися своїм часом.
О сьомій. Тобто рівно через шість годин. До того часу він має встигнути поговорити з асистенткою Кауфгольда, продиктувати звіт, купити квіти, переодягнутися, поголитись і приїхати зі своєї квартири в районі Ліхтенберга до центру. Ну то поспішай же, старий парубче!
Будинок, де працювала фрау Петерс, був у саду. Госс піднявся широкими старомодними сходами і потрапив у довгий коридор. Праворуч і ліворуч були двері, а на дверях цифри. Він знайшов номер 22 і постукав.
Ніхто не відповів.
Він натиснув на ручку, увійшов і побачив струнку жінку з червонуватим блискучим волоссям, яка стояла за письмовим столом.
— Це ти?
— Це я.
Жінка пішла йому назустріч, погляд її був спокійний, лиш губи трохи тремтіли. Госс цього не помітив. Він тільки витріщив очі на неї: Гудрун Керн! Двадцяти семи років, народилася в Берліні, у Берліні таки вивчала філологічні науки, у Берліні ж і познайомилась із лейтенантом Манфродом Госсом. Заручились вони того дня, коли лейтенанта підвищили по службі, а через півтора року розірвали заручини. Тоді вона працювала в академії, а зараз, виходить, тут.
— Сідай, Манфреде.
Той самий голос, правда, трохи жорсткіший, і той самий знайомий жест, яким вона показувала на стілець.
— Як ти живеш, Гудрун?
— Добре. А ти?
— Теж добре. Дякую.
Госс ніяково тримав теку з документами на колінах.
— Мені треба до фрау Петерс.
— Фрау Петерс — я.
— Ти? Ти вийшла заміж?
— Місяць тому.