Вона знала й поважала його девіз — єдина прикраса, що висіла на стіні. Професор вимовляв його рідко, але раз по раз пробігав очима, наче його хвилював не зміст речення, а тільки літери. «The readiness is all». Саме цей афоризм із «Гамлета» він вибрав собі й зробив своїм власним: «Бути напоготові — це все».
Він став його життєвим кредо. Ніщо не могло вибити професора з колії. Ні невдача, ні успіх. Те й те однаково впливало на нього: давало заряд для продовження досліджень, для вирішення нових завдань.
Його остання праця про долю ірландських громадян у другій світовій війні була завершена. Навіть розділ про Стюарта Джеймса О'Дейвена. Професор Майнк із Берліна дав йому, добрий імпульс, і Мейволд присвятив О'Дейвену особливо багато уваги. І ось результат: суперечку вирішено. Вирішено на його, Мейволда, користь, це безперечно.
Книжка викличе схвалення або протест, одне слово, збудить громадську думку. Він до всього підготувався. І не писав нічого, чого не можна доказати, не залишив між рядками жодного місця для того, в чому не був переконаний. Так працював він завжди, інакше просто не міг.
Однак його доймало якесь відчуття невдоволення. І причиною того невдоволення була книжка, бо з поля зору автора випали деякі епізоди. Це були білі плями, які зменшували задоволення від виконаної роботи. Перш за все прогалини в історії життя Стюарта Джеймса О'Дейвена.
Ну гаразд, уже вкотре шукав собі виправдання Мейволд, ну гаразд, я ж не пишу біографій. Моя тема обмежена, а між цими межами нема істинних упущень. Та це мало розраджувало.
Він узяв у руки рукопис і знайшов потрібний розділ. «Стюарт Джеймс О'Дейвен жив безкорисливими ідеями, — так розпочав він свою оповідь. — Він був людиною, яка страждала від соціальної несправедливості у світі й готовий був відстоювати свої переконання. Коли в 1939 році почалася друга світова війна, а через рік фашистські війська стояли біля Ла-Маншу, О'Дейвен обрав таку форму боротьби за Ірландію, яка багатьом його землякам могла видатись незбагненною. Однак саме вона свідчить про далекоглядність цього борця, про глибину його політичних переконань і глибокий гуманізм, про те, що він не втішався на кшталт деяких наших патріотів поразкою, що нависла над їхнім «смертельним ворогом», не дотримувався сліпого гасла: «Вороги Англії — друзі Ірландії». Стюарт Джеймс О'Дейвен розпізнав у нацистській Німеччині найлютішого ворога нашого народу й усіх інших народів. Йому вдалося проникнути на центральний командний пункт фашистів, забезпечити себе довір'ям, звідти зробити значний вклад у створення всесвітньої антигітлерівської коаліції. Як це відбувалося, покажуть наступні сторінки».
Саме так він і написав. «Йому вдалося проникнути». Більш нічого. І жодного пояснення як, жодних вказівок на контакти, що, безперечно, існували і мусили встановитись за надзвичайно складних умов. Чи сприймуть це належним чином читачі? Чи заповнять прогалини у книжці своєю власною фантазією, чи просто наголошуватимуть, що в науковій праці не було місця для другорядних речей?
Другорядні речі? Безглузді слова. Неправильні, принизливі. Хіба за ними не стоять у всій повноті трагедії й страждання, хіба не відчувається в них величі, а може, и легкодухості, яка могла заволодіти тоді цією людиною?
Професор Мейволд підвівся. Задумано й заклопотано пройшов по своїх робочих кімнатах, байдужим поглядом ковзнув по книжках у шафах, а потім довго й пильно дивився у парк за вікном.
Мейволд хотів ліквідувати ці прогалини, наповнити їх життям. І прагнув це зробити всім своїм єством. Не лише заради читачів або заради свого наукового престижу. З ним сталося те, що і з професором Майнком, який одного разу написав, що долю О'Дейвена він переживає усім серцем. Однак Майнк помилився і, мабуть, позбувся радості, а він, Мейволд, залишився сам.
Він шукав і інших спільників. Наприклад, Кернея. Колишнього посла Ірландії в Іспанії. Спочатку у «червоному» Мадріді, а згодом у фашистському.
Що ж той знав про О'Дейвена? Що знав Вільям Варнок, повірений у справах Ірландії під час війни у Берліні? Про що свідчили документи? Чому його, Мейволда, більш не допускають до них?
Уже кілька тижнів скрізь на його шляху виникали бар'єри. М'які, пружні бар'єри, які не можна було подолати, їх не можна було навіть визначити. Все частіше йому відмовляли, зволікали навіть у другорядних справах, тисячу разів вибачались. Незмінно ввічливо, незмінно з повагою. Здавалось, ніби він боровся з медузою. Чим міцніше він її стискував, тим менше залишалося в руці. Професор відчував, що його просто водять за ніс.