Чому? Мейволд знову сів. Обома руками підпер голову й заплющив очі. В будинку тихо. Ніхто йому не заважав. Лише міс Дрейтон принесла кореспонденцію-на підпис, але це не бралося до уваги. Мейволд дав волю своїм думкам.
i оте неприємне «чому» поступово розвіялось. Він думав про досягнуте й про те, що чекало свого вирішення, — про нові завдання.
Мейволд узяв із шухляди лист до професора Майнка. Написати він його написав, але не відіслав, і число на ньому вже давнє.
«Один американський журналіст, — писав він, — у 1941 році зустрічався з О'Дейвеном у Берліні, кілька разів розмовляв з ним. Значення зустрічі для дальшої долі О'Дейвена я докладно описую в своїй праці. Цей журналіст, наскільки я знаю, поки що єдиний свідок того, що О'Дейвен у Берліні і дублінський О'Дейвен тридцятих років — одна й та сама особа. Отже, я сподіваюсь, це питання з'ясоване остаточно».
Справді, американець був переконаний, що це одна й та сама людина, інакше він нізащо не брав би участі у здійсненні його небезпечних планів. Але чи це об'єктивний доказ, що О'Дейвен в Іспанії й О'Дейвен у Берліні справді одна й та сама людина? Таки навряд.
Але не лише цей сумнів був причиною постійних вагань Мейволда. Лист до берлінського колеги знову зробив би життєвий шлях О'Дейвена предметом наукових досліджень і, звичайно, призвів би до ще інтенсивнішого обміну думками. А це його лякало. Книжка закінчена, і що ж — тепер знову розпочинати суперечку з Майнком?
А ще ж оте неприємне відчуття від невизначеного «Йому вдалося проникнути…» А хіба не можна було б разом із Майнком спільними зусиллями з'ясувати ці темні місця?
Професор Мейволд не дійшов ніякого висновку. Всю вину він звалив на Майнка, поведінка якого у Мюнхені дуже його розчарувала й зробила таким чином неповноцінним союзником.
Шкода, сказав він сам собі, відкладаючи листа. Він не порвав його, а зберіг, не знаючи навіть, навіщо. Потім узяв інші документи, заглибився в них і до нього поступово повернувся його звичний спокій.
За півтори години до закінчення робочого дня з точністю до хвилини з'явився містер Пірсон, його асистент. Щоденно о цій порі вони проводили своєрідну нараду, іноді стрічались лише для того, щоб професор дав йому якесь розпорядження, бо Пірсон дуже рідко був готовий чи спроможний вести важливий діалог.
Та Мейволд все одно цінував свого асистента. Він знав його як старанного, енергійного й працьовитого фахівця з багатими знаннями і вмінням застосувати їх. Дуже честолюбний учений, іноді фанатичний, непримиренний, і саме тому з ним дуже важко було спілкуватися. Тільки не Мейволду. До нього він інколи відчував просто-таки антипатію. Антипатію через його надзвичайну послужливість, таку собі автоматично-методичну послужливість. Усе в ньому здавалося пуританським, обмеженим і доктринерським.
Пірсону років сорок п'ять, статура велетня, кремезний і здоровий, як віл. Він зупинився в дверях і дивився на Мейволда згори вниз тупими, порожніми очима.
— Погані вісті, сер!
— Сідайте, Лірсон. За останній час ми маємо чимало поганих новин. А що цього разу?
— Дзвонили з мюнхенського видавництва. Ваша книжка німецькою мовою не може вийти нинішнього року.
— А чому?
— Технічні труднощі. Докладніше написано в листі, який уже в дорозі.
— Але ж згідно з угодою…
— Звичайно, сер. Вони й посилаються на угоду, обіцяють навіть заплатити більший аванс.
— Мені не потрібен аванс! Мені потрібна книжка! Що сталося з Мейволдом? Він крикнув на свого асистента, а потім люто грюкнув по столу. Він глянув на гасло на стіні, але це його не заспокоїло. «The readiness is all». «А в який, власне, спосіб? — подумки спитав він сам себе. — Гамлет розгледів змову, в яку його втягли, отож йому легко було бути напоготові. Але ж я нічого не побачив! Я лиш відчуваю, що в тисячі різних установ у хід пущено речі, які всі без винятку скеровані на одне: на мою книжку!»
І ця думка поставила усі крапки над «і». Його підганяла не просто впертість чи непродумане бажання пробити лобом стіну. Вирішальну роль зіграли тут навіть не його чисте сумління чи відраза до всяких інтриг. У Вільяма Мейволда прокинулась цікавість, та велика наукова цікавість, яка підганяла його вперед протягом усього життя. Безпомилковим інстинктом дослідника він відчув, що перед ним відкривається нове поле діяльності.