Стара мудрість учить, що в сьогоднішньому дні є паростки вчорашнього дня. Те, що відбувалося останнім часом з ним і довкола нього, могло пояснити оте «тоді» і саме це хвилювало Мейволда. Дослідити минуле, щоб зрозуміти сучасність, так він завжди розумів свій фах.
Майже байдуже, без будь-якого пафосу, однак рішуче він сказав:
— Я все почну спочатку.
— О-о, це дуже прикро.
— Ви ж зовсім не знаєте, з чого й чому я хочу почати спочатку.
— Так чи інакше, це прикро, сер.
«Іноді він поводиться, як швейцар», — подумав Мейволд, а вголос сказав:
— Справу з О'Дейвеном я не вважаю вирішеною. Хоч у моїй книжці цей розділ і залишиться, я все одно продовжуватиму пошуки.
— Цьому рішенню можна лиш дивуватися. Особливо знаючи, як ви інтенсивно працювали з матеріалом. Але, коли можна висловити свою думку, сер, то я взагалі не бачу змоги підступитися до нового матеріалу.
— А ми спробуємо. Зрештою, це наша професія. Крім того, ми можемо звернутися до Майнка. Він, так би мовити, сидить біля першоджерел.
— До професора Майнка не добратись. Крім того, у Мюнхені він мене запевнив, що не хоче більше займатися цією справою. Або не може. Я ж вам казав. Він запланував здійснити подорож з циклом лекцій по Радянському Союзу, включаючи й його азіатську частину. Після цього, мабуть, залишить кафедру й виїде з Берліна. Взагалі, зараз абсолютно недоцільно звертатися до Майнка.
— Тоді — в його інститут. Я не можу собі уявити, що він не залишив після себе наступника. Втім, усе це так чи інак видається дуже дивним, я вже вам казав. Ви йому передали, що я не зміг прибути до Мюнхена лише через цей гидкий грип? Може, він сприйняв мою неявку як образу?
— Зовсім ні, пане професор. Я ж був готовий до дискусії з ним у справі О'Дейвена. Та він не виявив анінайменшої зацікавленості. Він дуже поспішав і…
— Це так не узгоджується з його листами. Він завжди здавався мені сміливцем. Фанатичним шукачем правди.
— Одне діло бути, а друге — здаватись, сер! У Мюнхені він не справляв такого враження. Поводився дуже невпевнено, сковано і зовсім не войовниче.
— Усе-таки я хочу поновити зв'язок з його інститутом. Надто багато поставлено на карту.
— Це, звичайно, виключно ваша справа, але я хотів би застерегти, що органи влади, мабуть, не рекомендували професорові Майнку підтримувати контакти з нами. Повторна спроба встановити такий зв'язок з нашого боку могла б завдати йому неприємностей.
— Отже, ви мені не радите цього робити, Пірсон?
— Не категорично. Доручіть мені вести вашу кореспонденцію. У фаховому світі ваше ім'я користується надто великим авторитетом, аби дати вплутати його в речі, котрі хтозна-як можуть закінчитися.
Мейволд відмахнувся. Останнім часом Пірсон пропонував подібне часто. Хоча говорилося це, мабуть, з добрими намірами, однак Мейволд не відчував за це вдячності. Ті пропозиції заважали йому, здавались нав'язливими. Не хотілось ображати людину, але одного разу у Мейволда з'явилось різке бажання поставити все на своє місце. Але він все одно стримався і лише сказав: «Це дуже люб'язно з вашого боку, Пірсон, однак з рішенням ми почекаємо».
Потім вони завели мову про щось інше, але містер Пірсон відчував себе наче не в своїй тарілці. Незабаром він попрощався, і Мейволд почув, як асистент поспіхом вийшов з будинку.
Професор чекав міс Дрейтон. Як правило, о шістнадцятій вона приносила чай, який вони пили разом. Іноді до них навідувався старий Кліфф. Чаювання тривало з півгодини, пристрасних розмов майже не вели, цей проміжок часу минав переважно в мовчанці.
І коли з коридору долинули дріботливі кроки міс Дрейтон, Мейволд одразу встав і попрямував до круглого столу, де вони часто сиділи разом. Але міс Дрейтон без таці зупинилася в дверях і, здається, була трохи розгублена.
— Містер Керней, сер, — вимовила вона одним подяці їм. — Колишній посол.
— З якої речі? Тут? Та що ж ви, запрошуйте, запрошуйте джентльмена сюди.
Несподіванка? Ні, сенсація! Мейволд перестав щось розуміти.
Керней був такий самий, яким професор бачив його востаннє: статечний, високий на зріст, трохи сутулий, з ріденьким русявим волоссям, з розчервонілим обличчям і великим, мов картоплина, носом.
Він довго працював ірландським послом в Іспанії, зараз на пенсії. Мейволд вважав його загалом ненадійною людиною, якій бракувало передовсім того, що було характерно йому, Мейволду: врівноваженості й самозречення. Керней, гадав професор, схильний до надмірностей у доброму й злому, і на шкалі його почуттів було два полюси: найтонша чуттєвість і грубість, навіть брутальність.