Мейволд підскочив. Це було радше смішно, аніж погрозливо, оте, як він підхопився з великого шкіряного крісла, став не більший, а ще миршавіший і непоказніший.
Від обурення він аж затремтів, перестав логічно мислити, втратив самовладання, позбувся навіть отих кілька гранів дипломатії, які подарувала йому доля. Але серйозне, як і досі, проте надзвичайно вдоволене обличчя його відвідувача вплинуло на нього трохи заспокійливо.
Він сів знову.
— Моє обурення стосується не вас. Вибачте, будь ласка. Я поговорю з Брітом. Так не можна! А ви, ви погодились?
— Вельмишановний професоре! — Керней вимовив ці слова на трохи вищій ноті й зараз докірливо посміхався — так посміхається учитель до свого улюбленого учня, котрий напитав його явно щось безглузде. — Я весь час намагаюся нам пояснити, що книжка у її нинішньому вигляді взагалі не може вийти в світ. Чи з передмовою, чи без неї. Розділ про Стюарта Джеймса О'Дейвена необхідно змінити. Для вашої ж таки користі. Однак тепер, коли пересвідчились, що у вашому творі е серйозна помилка, то могли б і не прикидатися, ніби нічого не знаєте.
Мейволд болісно зітхнув.
— Поки що я насправді нічого не знаю, — сказав він, але це прозвучало досить невпевнено. Він був надзвичайно схвильований. Підвівся знову, вже повільно і з відчуттям власної гідності, хоча це далося йому не легко, пройшов повз Кернея до вікна, відчинив його й вдихнув на повні груди чистого, свіжого повітря.
Відчував, що в нього нічого не виходить. Взагалі він почував себе в цій розмові досить кепсько. Його партнер був дипломатично вишколений, а він, Мейволд, цілком безпорадний у таких справах. Але хіба річ тільки у цьому?
Він зачинив вікно й повернувся назад.
— Ви вирішили відповісти на мої запитання. Що ж, гаразд. Моє перше запитання: чи стосувалась ваша розмова з офіцером СС у сороковому році того самого Стюарта Джеймса О'Дейвена, який згодом працював у Берліні на фашистській радіостанції? Правда, що той офіцер передав вам вітання од О'Дейвена?
— Правда.
— Ви знали О'Дейвена особисто?
— Звичайно.
— Ще з Ірландії?
— Так.
— Ви зберігали тоді його особисті речі, які він хотів одержати назад. Як вони потрапили до вас?
— їх мені вручили іспанські органи влади. О'Дейвен був громадянином Ірландії, а я — ірландський посол у Мадріді. Цілком нормально.
— Нормально лише при умові, якби О'Дейвен перебував в Іспанії.
— Саме так воно й було.
— Коли? Коли ж О'Дейвен був в Іспанії?
— Точних дат я вам не можу назвати. У всякому разі під час війни між урядом Народного фронту і Франко. Я тоді, як ви знаєте, був акредитований у Мадріді. Тобто в республіканській Іспанії, з Франко наш уряд ще не мав тоді офіційних контактів. Одного разу, здається, в тридцять восьмому році, мені показали гребінець. На ньому було вигравійовано: «Save O'Daven!» Тобто «Врятуйте О'Дейвена!» Ми встановили, що цей гребінець таємно передали з в'язниці, яка була на території, захопленій Франко. Ми з'ясували також, що О'Дейвен — це ірландський журналіст і політик Стюарт Джеймс О'Дейвен з Дубліна. Але оскільки його Арештували за політичну чи військову діяльність, то руки н нас практично були зв'язані. Ірландія, як і більшість інших держав, зобов'язалась не втручатися у внутрішні справи Іспанії. Я знаю, що Гітлер і Муссоліні не дотримувались цих угод, але наш уряд не мав права чинити так само віроломно.
— Скажіть, містер Керней, звідки ви дізналися, що О'Дейвена арештували за політичну чи військову діяльність?
— З характеру в'язниці, звідки таємно передали гребінець. Це була військова в'язниця. Власне, колишній монастир, — пояснив Роберт Керней. — Келії на двадцять квадратних футів. Підлога вимурувана з цегли, стіни — з важкого сірого каменю, вгорі, аж під склепінчастою стелею, прорізано двоє маленьких вікон з гратами. Під стіною дерев'яний поміст — щось ніби на зразок ораторської трибуни. О'Дейвен використовував його як ліжко й сидів на ньому.
— Виходить, О'Дейвен боровся проти фашистів, звісна річ, у лавах Інтернаціональних бригад, і потрапив у полон. Здогадувались ви тоді про таке?
— Спочатку я вважав, що це неможливо, бо ж Франко дав наказ розстрілювати всіх полонених бійців Інтернаціональних бригад.
Спершу О'Дейвена мали намір обміняти на котрогось із полонених франкістських офіцерів. Тому й не розстріляли. Чому його пізніше пощадили, коли закінчилась війна в Іспанії, цього посол не знав.
Може, про нього просто забули, а винен у цьому був звичайний бюрократизм. У всякому разі О'Дейвена завжди тримали в одиночці, і він не мав ніяких контактів з іншими в'язнями.