— Його, як уже було сказано, не розстріляли зразу, і це викликало певні сумніви. Але згодом ми знали точно: О'Дейвен був офіцером П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, у тридцять сьомому році, важко поранений у битві за Брунете, потрапив у полон і кілька років провів у в'язниці.
— А це, очевидно, не хвилювало ваш уряд.
— Ви помиляєтесь: нас це дуже хвилювало. Зрештою втрутився навіть сам де Валера, хоч Франко тоді, мабуть, ще не існував для нашого уряду. Він послав йому конфіденціальну телеграму як католик католикові, апелюючи до релігійних почуттів.
— Добився де Валера успіху?
— Відповіді на телеграму не було, однак це ще нічого не свідчить про реакцію, яку вона викликала.
Несподівано О'Дейвен одержав у в'язниці певні пільги. Його виводили на прогулянку у двір двічі на день. Два рази по чверть години. Вранці звичне ходіння по колу, після обіду йому дозволялося виконувати різні вправи. Крім того, щоденно його параша випорожнювалась, її дезинфіковували вапном і карболовою кислотою. Поліпшилось і харчування. Та найголовніше — йому не треба було постійно мовчати: в'язневі дозволили вголос розмовляти — звичайно, з самим собою — і співати. Співав він тоді багато, як сам пізніше розповідав. Кому О'Дейвен мав дякувати за ці пільги, Корней точно не знав. Не знав також, коли вони вступили в силу. Вони не втратили своєї чинності до кінця, причому десь за два місяці перед втечею ще раз було поліпшено харчування, цього разу навіть значно.
— Отже, де Валера послав Франко телеграму. Що сталося далі, містере Керней?
— Тривалий час зовсім нічого. Тобто нічого щодо О'Дейвена. Що ж нам було робити? Становище перемінилося лиш тоді, коли закінчилась війна в Іспанії і ми офіційно визнали Франко. Тепер можна було вести переговори легально, і хтозна, що було б, якби…
— Якби що, містер Керней?
— Якби О'Дейвен перечекав розвиток подій, якби не діяв на власний страх і ризик, довірившись псевдодрузям. Я твердо переконаний, що ми б його витягли звідти живим.
О'Дейвен був зовсім непідготовлений, коли знайшов у камері таємну записку. Там було написано, що наступної ночі він повинен не спати. Та ніч видалась темною, хоч в око стрель. Крізь маленьке віконечко в камеру заглядала зірка. Увесь час лише одна. Він дивився на неї, аж поки почало миготіти перед очима. О'Дейвен не знав, чому він повинен не спати, і передумав усе можливе. Йому здалося, що вже минула північ, коли у дверях камери скреготнув і кілька разів крутнувся ключ. І знову тихо.
Через кілька хвилин він навпомацки добрався до дверей, обережно натиснув ручку вниз. Двері відчинились. У коридорі, ледь-ледь освітленому тьмяною лампою, не було нікого. О'Дейвен не наважувався вийти. Він боявся пастки. «Ви повинні мене зрозуміти, містер Керней, — пояснював він пізніше послові. — Я боявся бути розстріляний при спробі до втечі. Я знав, що таке бувало. Але тоді я почув…»
— Кому довірився О'Дейвен? І чому ви вважаєте, що псевдодрузям?
— Іспанським комуністам, містере Мейволд! О'Дейвен почув голос. «Сатагасіа!», а потім «товаришу!» За рогом коридора стояв чоловік. Він не вийшов звідти, а пише кивнув. О'Дейвен побачив, що той у береті і з бородою. «Camarada» і «товаришу» він сказав ще раз. О'Дейвен повільно пішов до нього. Чоловік ступив йому крок назустріч, схопив його за руку й потягнув за собою.
— Так, іспанські комуністи допомогли йому втекти. Не знаю, як назвати цю операцію, мужньою чи легковажною, н усякому разі, вона принесла О'Дейвену смерть. Нам передали його особисті речі, які залишились після нього — простирадла та білизну. Оскільки родичів він не мав, то я «першу зберігав ці речі в посольстві, а пізніше відправив їх в Ірландію, не знаю, що там з ними сталося.
— Стривайте, містере Керней, це все зараз другорядне.
— Чому? Ви спитали, як до мене потрапили особисті речі О'Дейвена. Я намагався відповісти на це запитання, може, занадто багатослівно, але так уже вийшло.
— Гаразд, я вас запитую, що тут спільного зі смертю О'Дейвена? Він був убитий при спробі втекти?
— Я цього не бачив, містере Мейволд. У березні тридцять дев'ятого року, коли закінчилась іспанська війна й за півроку до початку другої світової війни, ми мали змогу налагодити стосунки з новим урядом, країна перебувала в катастрофічному становищі. Минуло ще чимало часу, поки все трохи нормалізувалося. Але в той час Гітлер уже напав на Польщу, а згодом окупував половину Західної Європи. 1 хоч на рівні урядів з нами обходились запобігливо, однак середні й нижчі інстанції навряд чи були зацікавлені допомагати нам. Відтак нам доводилось, я вже про це згадував, часто братися за досить незвичні речі, щоб взагалі встановити хоч якийсь зв'язок з нашими людьми. Наскільки мені тоді вдалося з'ясувати, втечу підготували добре і спочатку все відбувалося без ускладнень.