Спершу вона справляла враження заводної ляльки, пружина якої накручена навічно. Вона не могла спокійно сидіти, майже не могла спокійно слухати і починала торохтіти ще до того, як Лауренцен закінчував запитання. Була вона уособленням самої радості, а свіжістю, здавалося, могла заразити будь-кого.
— Джеймс О'Дейвен? Та ще й як я його знала! Це ж моє перше кохання. Мені тоді було п'ятнадцять, лиш подумайте, ще дівчисько. Йому під сорок. Поселився він у нас V сороковому. Десь перед різдвом. Я страшенно в нього запихалася. Першого ж дня. З вигляду він був чудовий. Високий, стрункий, не худий, справжній мужчина, таким він був у моїх очах. Коли починав сміятися, то в мене наморочитись голова. Слово честі. А він сміявся часто. Можете собі уявити… Для нього я, звичайно, була дівчинкою, майже дитиною. Але я могла звертатись до нього на «ти», іноді він навіть мене цілував, наприклад, у день народження чи на Новий рік. Мені тоді було так смішно!
Цьому торохтінню не видно було кінця-краю, і офіцери й не мали б нічого проти, бо в такій балаканині іноді можна почути цікаві деталі. Але зараз вони вирішили з'ясувати найголовніше.
— Хвилиночку, фрау Мургау. Давайте спершу уточнимо, чи ми маємо на увазі одну й ту саму особу. — Лауренцен поклав на стіл фотографію з особової справи О'Дейвена. — Цей чоловік жив тоді у ваших батьків?
Вона лиш мигцем глянула на фотокартку.
— Ой, Джеймс! Він тут трохи худіший, але це він.
— Ви його запам'ятали іншим?
— Повнішим, я б сказала. Та ви самі можете переконатись. У мене багато його фотографій. Не хочете подивитись?
Перш ніж Лауренцен встиг відповісти, вона підстрибом кинулась до шафи, присіла перед нею й почала порпатись у шухлядах, не замовкаючи ні на хвилину.
— Джеймс став майже членом нашої родини. Мої батько й мати чудово з ним ладнали. Він був чуйний, добродушний і завжди щось приносив із собою. Каву, цигарки, масло, муку. Все, з чим щораз ставало трудніше. У Джеймса були добрі зв'язки. Тільки ви не подумайте, ніби мої батько-мати жебрали. Він робив це все з власної волі. Він зразу бачив, коли потрібна чоловіча допомога. Рубав дрова, допомагав батькові на дачі, одного разу навіть повісив нові штори для затемнення вікон. Джеймс усе робив дуже вправно.
А чому б і ні? Лауренцен і Госс кивнули погоджуючись.
Потім фрау Мургау сіла між ними, поклавши на коліна справжню гору фотоальбомів, які вона поспіхом перегортала, трохи нервово й різко, та це, здавалося, було в її звичці.
— Гляньте сюди. Оце — Джеймс. Це — моя мати, а оце у баварській літній сукні — я. Батько фотографував. Це було на різдво сорок першого року. Ви звернули увагу, що Джеймс тут значно повніший на обличчі, ніж на вашій фотокартці?
Вони погодились. І їм весь час доводилось погоджуватись, бо знову й знову бачили його, Стюарта Джеймса О'Дейвена. Він у самій сорочці сидів за столом, у коротких штанях рвав вишні, читав, ходив на прогулянку. Чим частіше вони його бачили, тим більше звикали до нього, тим звичайнішим видавався він їм. Не було в ньому нічого особливого, нічого героїчного й нічого демонічного. Людина, як і тисячі інших, сказав собі Госс.
Ось О'Дейвен грає на гітарі. Дуже виразний знімок, Джеймс дивиться прямо в об'єктив. Тут він у спортивній сорочці з розстебнутим коміром. Госс пошукав шрам, який видно було на архівній фотокартці, але не знайшов його. Під знімком олівцем було написано: «Шовковий парасоль, віник, вони ходили разом молитись — зімзела, замзела, дурла зін, гора йде до Магомета. Джеймс у свій сороковий день народження».
Фрау Мургау пояснила:
— Він грав з задоволенням. Стара ірландська народна пісня. Я її ще й сьогодні наспівую своїм дітям.
Вона вже хотіла була заспівати, але Лауренцен перепинив її.
— Пан О'Дейвен розповідав про свою батьківщину?
— О так, безперечно. При нагоді. Але, здається, не дуже охоче.
— Були у нього власні фотокартки? Маю на увазі знімки з Ірландії, може, пори юнацьких років?
— Ні. Жодної. Абсолютно нічого. Мені це здавалося трохи дивним. І те, що з Ірландії він ніколи не одержував ніякої кореспонденції.
— Це вас дивувало?
— Так, звичайно. Моїх батька й матір теж. Коли вони його запитували, то він казав, що він самотній на цілому світі. Але це він говорив, так би мовити, не зі слізьми на очах, а цілком нормально. Маю на увазі — зовсім не скорботно.
— А були в нього… Ох, стривайте, фрау Мургау. Перегорніть, будь ласка, назад. Ось пан О'Дейвен стоїть біля вас перед дверима. Це в цій кімнаті?
— Так, а що?
— Це ті самі двері? Ви тут щось перебудовували?
— Перебудовували, так. Розширили дитячу кімнату, таким чином кімнати, де жив Джеймс, не стало. Але оці двері, ні, вони залишились такі самі, як і були.