Лауренцен звернувся до Госса.
— Зміряйте, будь ласка, висоту.
Фрау Мургау, мабуть, здивувала загадкова поведінка її гостей, проте дюймову лінійку вона принесла.
— Метр дев'яносто, — доповів Госс.
— Вони вищі від нього на десять сантиметрів. Отже, зріст О'Дейвена приблизно метр сімдесят вісім — метр вісімдесят.
Госс кивнув. Зріст збігався з даними доктора Зенфтмана.
— Дякую, фрау Мургау. Дякую і за альбоми, — сказав Лауренцен. — Згодом ми їх детально подивимось, якщо ви дозволите. А зараз я хотів би вас дещо спитати. Ви знаєте, де працював О'Дейвен?
— На радіо. Ірландською мовою передавав німецькі, вісті.
— Це він вам сказав?
— Мені чи батькові, я вже не пам'ятаю. В усякому разі це не було таємницею.
— У нього був якийсь визначений робочий час?
— Думаю, що ні. Крім вечорів. Вечорами він рідко бував удома.
— Ви можете щось сказати про його політичні переконання?
— Він був нацистом. Точніше, прихильником нацизму, бо в нацистській партії, мабуть, не перебував. У всякому разі не носив їхнього знака. Але за переконаннями… Був навіть дуже фанатичний…
— І в чому полягав його фанатизм?
— Власне кажучи, в усьому. Якогось особливого прикладу назвати не можу. Принаймні зараз1 не можу згадати жодного. Але якщо поряд з людиною проживеш добрих три роки, то вже маєш про неї певне уявлення. Джеймс часто керувався своїми почуттями, знаєте? Або ні, я не так висловилась. Маю на увазі ось що: у нього були переконання, і він їх вперто дотримувався. Та й тут більше керувався почуттями, аніж розумом. З ним іноді майже не можна було розумно порозмовляти, коли йшлося про такі питання.
— Про які питання, наприклад?
— Чи ще можна виграти війну. Коли фронт підходив дедалі ближче, то в кожного з нас з'являлись такі думки. У моїх рідних теж. І якщо вони заводили про це розмову з Джеймсом, то вона виливалася у справжню суперечку. Джеймс не наводив ніяких аргументів, він сипав фразами. Він нікого не міг переконати. Іноді в мене складалося таке враження, ніби йому цього аж ніяк не хотілося, а все говорилося лиш для того, аби показати, що він вірний своїм переконанням. Вони йому, мабуть, дуже й дуже були потрібні. Бо, певне, усе поставив на одну карту.
— Що ви маєте на увазі, фрау Мургау?
— Мені здається, він боявся, що після того, як війну буде програно, йому доведеться повертатись на свою батьківщину.
— Це він таке сказав?
— Про таке він зі мною не розмовляв. Мої батько й мати згадали якось про це.
— Ну що ж, фашисти програли війну. А О'Дейвен? Повернувся він на свою батьківщину?
— Ні. Він мертвий.
— Звідки ви знаєте?
— Хіба це не так? Я про це знаю від своїх рідних. Вони мені про це написали. У сорок третьому мене мобілізували. Спочатку у батальйон трудової повинності, а потім я стала зв’язківцем. Звістку про смерть Джеймса я одержала на початку сорок п'ятого року.
— І що писали ваші рідні?
— Що Джеймса вже немає в живих.
— Ви не можете згадати точніше? Напевно, ж вони не написали отак просто: «Джеймса вже немає в живих».
— Звичайно, ні. Але я не пам'ятаю подробиць. Однак тривайте-но. Мама написала приблизно таке: «Війна вимагає й від нас щодня дедалі більше жертв, а минулого тижня не стало нашого любого Джеймса». І більше нічого.
— Ви нікого про це не розпитували?
— Може, й розпитувала, але згадайте, що то був за час. Крім того, в останні роки я дуже рідко бачила Джеймса. Переважно тоді, коли він був у відпустці. У кожного були свої клопоти. Я стала старшою, жила в іншій обстановці, тому й моє захоплення ним потроху зникало. Перш за все, симпатія. Я більше не могла терпіти його фанатизму й чимраз частіше запитувала себе, чи справді він чесна, порядна людина, за яку я його вважала.
— І змогли ви тоді відповісти на своє запитання?
— Тоді, мабуть, ні. Та й він цікавив мене вже не л уже, щоб я днями думала про нього. Але відчуженість, у всякому разі, вже була.
— З вашого боку?
— Так. Джеймс не змінив свого ставлення до мене. Він до певної міри залишився таким самим люб'язним, чуйним, як і раніше.
— А сьогодні ви можете сказати, чи пан О'Дейвен був чесною, порядною людиною, за яку ви його вважали?
— Скажу так: розум диктує мені одну відповідь. Я знаю, що людину не можна розкласти по поличках: чисто по-людськи — він був чудовою людиною, з політичної точки зору — у нього наскрізь злочинницький світогляд. Одне, зрештою, впливає на друге, гадаю. І оскільки у Джеймса врешті-решт завжди брала гору політична позиція, то це, мабуть, впливало й на його характер. Гірка правда, я знаю, але це єдине пояснення, яке я знаходжу для поведінки Джеймса.