— Так, будь ласка, пане Шладовський, розкажіть.
— Ну гаразд. Мушу сказати, що на початку сорок п'ятого добралися й до мене. Хоча у мене не було ноги, мали й мене забрати в народне ополчення. О'Дейвен перешкодив цьому. «Гаррі, — сказав він, — ми не будемо учасниками цього. Ви — радіоспеціаліст, я заберу вас до себе». Так я став радистом у міністерстві пропаганди. Роботи мало, просто таке собі типове тепленьке місце. Моя майстерня містилась у напіврозваленому бараці. Отож я практично став колегою Джеймса й тому був разом з ним у той день, про який хочу розповісти…
Це було в кінці січня сорок п'ятого року, в неділю. Міністерство пропаганди, як і всі службові установи в Берліні, розділило частину своїх співробітників на військові підрозділи. На церемонії приведення до присяги батальйону «Вільгельмплац-1» був особисто сам рейхсміністр. Після рапорту командира й проголошення присяги слово взяв Геббельс. Він запевнив вишикуваних «солдатів», що ворог втомився від війни більше, ніж будь-коли, ба навіть упав у страшну паніку, а боєздатність німецького вермахту натомість відновилася повністю. Цей призов, вихвалявся він, не просто збіговисько стариків, а велика сила в політичному й перш за все військовому відношенні, що це сучасний у повному розумінні слова військовий підрозділ, сповнений духу 1933 року і зі зброєю 1944-го.
— На цьому видовищі було багато глядачів, — розповідав Шладовський. — Ми з Джеймсом теж стояли збоку й дивилися. Коли балаган закінчився, а батальйон розійшовся, я хотів повернутись до свого барака, бо пора було заступати на чергування. Я подав Джеймсу руку, але йому не хотілося, щоб я йшов. Він мовчав, навіть не глянувши на мене, і тільки потиснув мою руку. Так ми постояли з хвилину. Було холодно, вітер пробирав до кісток. Тут я помітив, що Джеймс когось чекав. До нього підійшов гауптштурмфюрер СС доктор Гегеман — опікун або охоронець О'Дейвена чи те й друге разом. Але перш ніж він підійшов, Джеймс сказав мені: «Потурбуйся про Беату й про її дитину, коли зі мною щось трапиться». Він сказав це якось незвично. І не лише тому, що вперше звернувся до мене на «ти». Його дуже тихий голос ніби аж надривався від ридання, а на обличчі водночас читалися суворість і твердість, це взагалі було для нього характерно. Гегеман і він захоплено повторили деякі фрази Геббельса, прокоментували їх, причому Джеймс зробив це ревніше, ніж Гегеман. А потім між ними виникла коротка суперечка, якої я ніколи не забуду. Гегеман спитав: «Що б ви сказали, Джеймсе, аби я й вас запхнув до цього батальйону?» О'Дейвен стукнув підборами, що він, зрештою, робив з задоволенням, і хвацько відповів: «Для мене було б великою честю воювати пліч-о-пліч з вами, гауптштурмфюрере!» Відрізав він йому прекрасно, і Гегеман був явно спантеличений. Але потім таки спромігся на слово: «Не завжди можна так дешево відбути, як тоді. Маленькі записки можна й не добачити. Але чи завжди все можна не дочути?.. Вважаю, це залежить від ниє, самого. Подумайте про це, поки сюди не прийшли росіяни!» Гегеман лише прошепотів, але я все одно почув кожне слово. Тон його ще й досі бринить у мене в вухах. Мін був загрозливий і водночас запобігливий. Джеймс, і оком не моргнувши, знову стукнув підборами й сказав: «Ніхто н наших ворогів ніколи не дійде до Берліна, гауптштурмфюрере. Як щойно сказав рейхсміністр доктор Геббельс…», и далі знову посипались фрази, це він умів робити блискуче. II стояв поруч і почував себе тут чужим, оскільки на мене ніхто не звертав уваги, то подумав, що краще піти звідси й не бути свідком цієї розмови. Я попрощався й пошкутильгав до барака. Але перш ніж я туди добрався, Джеймс уже був поряд зі мною. Він мовчки провів мене аж до дверей і там сказав таке, чого я й досі не можу збагнути. Він ніби «вертався й не до мене, але все одно воно адресувалося мені, я добре відчував. Він сказав лише дві фрази: «Після війни Беата повинна поїхати у Фрідріхсвалль». А через хвилину знову пробурмотів: «Але скажеш їй це тільки після війни, інакше накличеш на неї небезпеку». Думаю, якби н тоді знайшов потрібне слово, то, може… Але я вчинив геть необережно, здається, навіть прошепотів по-змовницькому щось на зразок: «Спокійно, можете бути зі мною відвертим» і ще щось таке, але тут — хрясь! — двері зачинилися.
— А потім? Ви жодного разу не поверталися до цієї розмови?
— Ні. Від того дня Джеймс почав уникати мене. Я тоді не знав, що це має означати. Сьогодні мені його поведінка, звичайно, зрозуміла.
— Тобто що саме?
— Він не хотів уплутувати мене. Джеймс уже знав, що все це коштуватиме йому життя. Отже, він порвав усі зв'язки. Маю на увазі зв'язки, які могли стати небезпечними для інших.