Дівчина йому сподобалась. Він милувався її очима, ії неспокійним поглядом, який завжди чогось шукав, звичкою рівно, майже нерухомо сидіти, і в цьому він вбачав не страх чи прояв поваги, а добре виховання. Милувався дитячими вустами, підборіддям, яке воно періодично витягувала вперед, наче не могла його втримати. І ще її голосом, яки дуже пасував їй та гармонійно узгоджувався з її поведінкою, цим дзвінким, чистим голосом, який проймав теб наскрізь, наче шукаючи захисту і водночас пропонуючи за хист.
А взагалі йому здавалось, що він помітив у ній деяк протиріччя. Відчув у ній щось приваблююче і водночас відштовхуюче. Хоч вона не мала й крихти кокетства, проте н була позбавлена й певної жіночої спокусливості.
Своєрідні почуття виповнили тоді його душу, здається вони й досі не дають йому спокою. Він ніколи не уникав жінок, а зовсім навпаки. Але його не приваблювали оті хіхікаючі або чванькуваті дівчата-підлітки; не любив він і дурок, котрі викидали різних коників, коли наступала слушна година. Гегеман надавав перевагу жінкам років під тридцять, заміжнім, не уникав і самотніх, тих, що знудились чеканням і були розчаровані, любив він жінок зрілих, досвідчених.
Але з тією дівчиною усе сталося інакше. Беата збудила в ньому пристрасть, чого не добилася майже жодна інша жінка.
Він згадав, як попервах, мов заворожений, пильно дивився у виріз її кофтини, як подумки роздягав її, зваблюваний надмірною цікавістю, майже шаленством до її грудей, а вони йому уявлялися круглими й твердими, проте негарними, наче маленькі, ще невизрілі перса Єви в Лукаса Кранаха; а він силкувався захищатися проти примарних галюцинацій. Одного разу ледь не накинувся на дівчину, аби лиш переконатися в цьому.
Пізніше він таки переконався і з радістю міг підправити свою уяву. У неї нічого не було незрілого. Вона йому дісталась легко. В буквальному розумінні цього слова. Не вільно, але й не чинила опору, без недовіри. Навпаки, здається, вірила в його порядність. І тоді, коли дали про себе знати наслідки, навіть його рішення юридично не узаконювати їхніх стосунків не вибило її з колії. Щодо нього вона залишилась тою самою: ніжною дівчиною, яка лиш стала матір'ю. Не мала до нього злості, не ставилась із презирством, хоча, безперечно, й не любила більше, відвернулась від нього, спершу нерішуче, може, навіть доклала неабияких зусиль, потім почала шукати свою власну дорогу і врешті-решт знайшла її. Поряд з О'Дейвеном. Гегеманові б тоді негайно втрутитись! Адже це просто не годиться, щоб на такій помітній роботі два співробітники, один з яких, крім того, іноземець, перебували в інтимних стосунках. Але як втрутитись? Заборонити любов? Смішно. Розлучити їх? Це означало б звільнити з роботи Беату, бо Джеймса ніким було замінити. Та й Беату теж. Знавці ірландської мови навіть у великому «третьому рейху» не валялися на дорозі. Ні, вона теж незамінна.
А сюди додавалось, звичайно, й оте «чисто людське», чи не так?
Гегеман загалом був радий, що так сталося. Йому завжди ставало легше, коли котрась із покинутих ним жінок знаходила собі опору в іншому чоловікові. Це трохи заспокоювало сумління. А те, що в даному разі її вибір упав на О'Дейвена… Боже мій, хіба він не гідний наступник? Звісно, якби тоді знаття…
Хоча перші натяки про це з'явились дуже рано. Зробила їх навіть сама Беата. Вона, власне, ще тоді хотіла згладити враження від своїх слів, забрати їх назад, але слово — не горобець. Коли до нього зайшов той доктор, ну отой, як же його звати, той учитель мови, то варто було б насторожитись…
Перед очима у Гегемана стояв чоловік. Він зайшов тоді до нього в кабінет, отой доктор, чи як там його, співробітник редакції. Було це влітку 1941 року, коли між Беатою й О'Дейвеном зав'язалися перші контакти. Гегеман згадує те перше враження, неприємне, гнітюче враження, яке справив на нього вчитель мови: недоросток, шмаркач! Маленький на зріст, худий, миршавий, у темно-синьому костюмі. Його чорне, мов воронове крило, волосся, здається, було щойно підстрижене й наче завите: грайливими хвилями воно спадало над високим чолом. На обличчі вималювалась бліда дитяча нерішучість. «Шмаркач, — подумав тоді Гегеман, — і оце з таким матеріалом я маю працювати!»
Чоловік говорив короткими фразами, квапився, облизував язиком губи, ледь помітно й схвильовано посміхався, наче його ж таки слова йому самому зовсім не подобались, наче вони — який непотріб, нікчемність. Він нервово пригладжував волосся, потім дивився на руки, витирав їх, іноді об носовичок, частіше — об штани.