Хай тільки пан гауптштюрмфюрер не думає, що він прийшов до нього з легким серцем або що він за природою балакучий, твердив чоловічок. Він, мовляв, довго вагався, але зробити це донесення вважає своїм обов'язком перед батьківщиною. Фрейлейн Келлер, повідомив він, колись, уже досить давно, сказала йому, що пан О'Дейвен іноді дуже незвично послуговується ірландською мовою й не завжди дотримується заготовленого тексту.
Сам він знає ірландську не дуже, вів далі цей тип, отже, про якісь самовільні акценти пана О'Дейвена чи про не завжди точний підбір слів він може дати вельми незначні свідчення. Але й він помітив, що пан О'Дейвен не раз відхилявся від тексту. Особливо незвичним здається йому те, що фрейлейн Келлер останнім часом рішуче відмовляється від сказаних колись слів і не погоджується підтвердити їх. Навіть більше, вона зриває усі його спроби глибше проникнути у справу, так що він неспроможний навести панові гауптштурмфюреру абсолютно незаперечні докази. Таку поведінку фрейлейн Келлер можна назвати щонайменше легковажною, коли подумати, яку запеклу боротьбу веде німецький народ, і тому він вимушений… І так далі…
Це була якась мерзенна літанія. Гегеман постарався вибрати золоту середину: по-перше, подякувати цьому негідникові за пильність, а по-друге, заспокоїти його, бо просто знехтувати цим донесенням він, звісна річ, не міг.
Невдовзі він викликав до себе Беату, і тоді стався той прикрий інцидент, про який він не любив згадувати й мучився до того ж докорами сумління.
На його «Увійдіть!» вона переступає поріг і зупиняється біля дверей.
— Викликали, гауптштурмфюрере?
Гегеман не відповідає. Він розглядає її довгим поглядом, розглядає безцеремонно. Потім усміхається і йде їй назустріч.
— Ми ж не чужі, Беато. — Він гладить її по волоссю, вона не сахається, навіть не реагує, а лиш каже:
— У мене кінець робочого дня. Мені треба йти до Крістіни.
Він теж не реагує, коли вона згадує про дитину.
— Ну, сідай же. Сигарету?
Вона хитає головою. Гегеман сідає за письмовий стіл.
— Як твої справи?
— Дякую.
— А як Крістіна?
— Зараз вона погано їсть.
— Можу я для вас щось зробити? Може, дістати фруктів?
— Це було б непогано.
— Гаразд.
Він робить незвично довгу паузу, бо так звик робити на допитах, щоб примусити допитуваного хвилюватися. Потім без будь-якого переходу заводить мову на тему, яка його цікавить, і розповідає їй про щойно одержаний донос. Прізвища не називає, не згадує про доктора, але по її єхидному виразу обличчя бачить, Що вона знає, хто це зробив.
Гегеман зумисне говорить дуже багато, прикрашає, перебільшує, не дуже при цьому церемонячись. Іноді він посміхається, сподіваючись, що його вибачать, однак робить це неохоче. Реакція саме така, на яку він і розраховував. Чим байдужіше він говорить, тим збудженішою, роздратованішою стає Беата. Коли він закінчує, коли свідомо, майже з нудьгою обриває потік своїх слів, то її охоплює така лють, що аж голос захлинається.
— Та це ж нісенітниця! Хай потурбується про свої власні справи. Покидьок!
Гегеман усміхається знову, вже добродушно.
— Звичайно, це — нісенітниця. Але у тебе ж явно зародилася підозра, чи не так?
— Підозра? Чому підозра? Я це лиш так сказала, більш нічого.
— Ясно. А якби старанно зважити кожне слово… — Ця фраза має для них глибоке значення, і вони обоє розуміють. Гегеман швидко говорить далі. — Я знаю Джеймса, зрештою, вже немало часу, з ним усе в порядку. А як, власне, ти знаходиш із ним спільну мову?
— З паном О'Дейвеном я легко знаходжу спільну мову. Він дуже приємна людина. Він… Справді я з ним легко знаходжу спільну мову…
Вона почервоніла. Так гарно почервоніла й так гарно зніяковіла, аж відвела погляд і дивиться на підлогу. Отже, правда, думає Гегеман. Всякі чутки й плітки нічого не варті, поки сам не побачиш. Між ними щось є, це видно по ній! І він раптом помічає, що починає ревнувати, заздрити, так, це — заздрість. Він хоче пригасити це почуття, погрожує їй пальцем, дурний жест, це він відчуває зразу, але голос не хоче його слухати, не вдається йому й усмішка, яка має бути доброзичливою, але виходить вимученою.
— Не робіть дурниць, ви обоє! А то вимушений буде втрутитись дядько Гегеман, а йому цього не хотілося б робити.
Він швидко перемінює тему розмови, але не може заспокоїтись, не може зосередитись. Просить Беату розповісти і йому те, що вона сказала докторові. Вона погоджується, але робить це, мабуть, не дуже сумлінно, всіляко зменшує провину О'Дейвена. Він слухає. Та чи все він добре почув?