Гегеман враховував це.
Шарф мусить мати успіх. Успіх і тільки успіх. Все інше не бралося до уваги. Навіть він, Гегеман, не брався до уваги. Шарф так само легко відпровадив би його на той світ, як і нагородив би орденом. Мало сенс тільки те, що забезпечувало успіх.
А зараз, вважав радник міністерства, перед Шарфом уже бовванів успіх. Щоб остаточно досягти його, йому потрібен Гегеман — його брехня, його «деякі відхилення». Завдяки цьому міг би врятуватись і Гегеман — таку ціну платив Шарф. Він перевернув би Гегеманову брехню на правду й таким чином вигородив би його.
Шарф не вагався з відповіддю ні секунди.
— Ви не маєте чим собі докоряти, — сказав він. Говорив спокійно, без покровительської люб'язності, без іронії, без прихованих замірів. — Минуло вже майже двадцять п'ять років. Людська пам’ять — не комп'ютер. Отже, я згоден. Розкажіть про арешт О'Дейвена і дозвольте мені іноді під час розповіді дещо уточнювати. Ви переконаєтесь, що ми скоро зійдемося.
Усе йшло, як по маслу. Обидва грали так чудово, що будь-якої хвилини могли зректися того, про що тільки-но домовлялись. Ніщо не свідчило про те, що вони стали колегами.
— О'Дейвена арештували в будинку радіостанції, — почав Гегеман. — У першій половині дня. Арештували його троє гестапівців. Вони прийшли до мене в кабінет. Ми тоді майже без перепочинку тільки й робили, що знищували різні документи. Займався цим і містер О'Дейвен. Гестапівці сказали мені, чого вони прийшли, і попросили провести їх.
— Куди? Маю на увазі, де саме був арештований О'Дейвен?
— У підвалі.
— Там, де він спалював документи?
— Звичайно, не лише він…
— Він сам вибирав, — що спалювати, а що ні?
— Та ні ж! Про це ви питали вже кілька разів. Документи сортували виключно у відповідних відомствах їхні керівники. Та й вони не могли чинити на власний розсуд. Навіть при найбільшому розгардіяші жоден німецький чиновник не обійдеться без вказівок. Були на це, звісно, певні директиви міністерства пропаганди.
— О'Дейвен був, так би мовити, лише виконавцем.
— Авжеж. Прошнуровані пакунки документів відносили у підвал і там спалювали. Принаймні частину з них. Інші спалювали просто надворі, бо в печах не встигало все згоріти. А решту заносили в міністерство, де ними в певній мірі користувалися.
— Як сталося, що О'Дейвен змушений був виконувати таку незвичну для нього роботу?
— Його геть ніхто не силував. Він зголосився добровільно.
— Коли ви з трьома колегами з таємної поліції спустилися в підвал, там була і фрейлейн Келлер?
— Так.
— Вона теж спалювала документи?
— Цього я не знаю. Офіційно їй ніхто такого завдання не давав. Може, вона хотіла йому допомогти а чи просто бути разом з ним.
Шарф похитав головою. Що, Гёгеман щось не так сказав? Шарф помовчав трохи, але оскільки Гегеман не заповнював паузу, то він задав наступне запитання:
— Як відбувся арешт?
— Цілком звичайно. Все сталося дуже швидко.
— О'Дейвен ще розмовляв з вами?
— Ні.
— А своїй подрузі він сказав що-небудь?
— Так, кілька слів ірландською мовою.
— Дуже добре. А Беата Келлер?
— Вона перелякалася. Безперечно, перелякалась. Але не сказала нічого.
— О'Дейвена привезли на Принц-Альбрехтштрассе. Що сталося з дівчиною?
— Я сказав їй, аби вона йшла нагору, у свою кімнату, і тримала язика за зубами.
— Вона скорилася?
— Гадаю, так. Чи у вас якась інша інформація?
— Розкажіть мені, що було далі.
— Приблизно через годину мене викликали на Принц-Альбрехтштрассе. Задавали різні запитання, які стосувалися О'Дейвена. Після цього я одразу повернувся на радіостанцію.
— Ви ще застали там фрейлейн Келлер?
— Звичайно. І інших співробітників теж. Це було після обіду.
— Ви розмовляли з нею?
— Лише після роботи.
— Про що?
— Вона просила мене використати мій вплив. Я їй відверто не пообіцяв, але й не позбавив надії.
— Що було в наступні дні і ночі?
— Я виконував свою звичну роботу. Беата — теж. О'Дейвен, як і раніше, перебував на Принц-Альбрехтштрассе. Фрейлейн Келлер допитували кілька разів, мене теж ще раз, але разом ми там не бували.
— А коли О'Дейвен… помер?
— Мене там не було, пане доктор Шарф.
— А хто вам сказав про його смерть?
— Фрейлейн Келлер. Знаєте, для мене та подія закінчилась арештом О'Дейвена. Господи, кого тільки тоді не арештовували й не страчували! Це було неповторне божевілля. О'Дейвена арештували, й на цьому поставлено крапку. Потім фрейлейн сказала мені, що він мертвий. Ну й хай, бо з цим покінчено раз і назавжди. Але справу витягли ще раз на світ божий — якісь пани з міністерства закордонних справ розпорядилися раптом похоронити О'Дейвена з почестями. З траурною процесією, з церковною церемонією. І я організував похорон. Містер Варнок, уповноважений у справах Ірландії в Берліні, брав участь у тій церемонії, було там кілька представників з міністерства, а також фрейлейн Келлер. Не знаю, що крилося за цим розпорядженням.