Гайнсен кивнув. Беата Келлер трохи нагнулася вперед, ближче до лампи. Іноді вона на хвильку припиняла читати й пояснювала дещо. Але її слова мало стосувалися змісту запитань та відповідей, записаних у протоколі, — вона розповідала про тих людей, які її допитували.
З фотографії останніх тижнів війни Госс знав будинок на Принц-Альбрехтштрассе, штаб-квартиру гестапо: серед гори руїн — громіздка будова з грубого тесаного каменю. Лише флагштоки рвалися вгору, а все інше розрослося вшир Мури сірі. Байдуже, глухо й холодно відділяли вони внутрішні приміщення цього будинку від навколишнього світу. Бастілія, оточена пустирем…
Крізь помпезний вхід з колонами, — він ще цілий, але вже потріскався подекуди, — іде молода дівчина. Їй холодно в благенькому пальті, яке не захищає ні від лютневого морозу, ні від внутрішнього холоду. Вона минає вартових, піднімається вгору по сходах. Довкола стоять демонтовані телетайпи, телефони і різні ящики. Вона йде безконечними коридорами, де миготять тьмяні, оголені лампочки, а вікна забиті картоном. Заходить в один з кабінетів. Секретарка, стрекочучи на друкарській машинці, жестом показує зачекати. Потім їй дозволяється йти далі, в сусіднє приміщення зі звуконепроникними стінами й дверима.
Госс уявляє собі великий кабінет з величезним письмовим столом, з гардинами на вікнах, з килимами на підлозі. Деякі шафи відчинені, перед ними купами валяються зв'язані документи. В кабінеті двоє чоловіків. Високий офіцер трохи заелегантний для цієї установи, бездоганно одягнений, пещений. Другий миршавий, у пенсне, з зачесаним назад волоссям і невиразним одутлим обличчям, нагадував собою літнього вчителя.
А втім, може, обидва вони мали зовсім інакший вигляд. Беата Келлер не дуже намагалася їх змальовувати. Ймовірно, що високий підбирав хитромудріші слова, а літній учитель говорив просто й відверто. З протоколу нічого цього не видно. Там записані лише запитання й відповіді.
Фрау Келлер читала рівним голосом, монотонно, наче байдужий секретар у судовому засіданні.
«Запитання: Якою мовою ви переважно розмовляєте з О'Дейвеном?
Відповідь: Звичайно, німецькою.
Запитання: А чому не ірландською? Ви ж таким чином могли б удосконалювати свої знання мови.
Відповідь: Ми розмовляємо німецькою, щоб удосконалював свої знання мови Джеймс.
Запитання: Вам не здається, що О'Дейвен краще володіє німецькою, ніж ви ірландською?
Відповідь: Безперечно. Зрештою, він живе в Німеччині, а не я в Ірландії.
Запитання: Ви гадаєте, що ваших знань ірландської вистачає, щоб належним чином контролювати радіопередачі, які веде О'Дейвен?
Відповідь: Це не входить у мої обов'язки.
Запитання: А що входить до ваших обов'язків?
Відповідь: Контролювати переклад. Тобто пильнувати, щоб ірландський текст відповідав німецькому оригіналові. Думаю, моїх знань ірландської для цього вистачає. Інакше мене б давно вже звільнили.
Запитання: Не траплялося часом такого, що ви не розуміли тої чи іншої фрази?
Відповідь: Іноді траплялося.
Запитання: Що ви робили в таких випадках?
Відповідь: Дивилась у словник або питала своїх колег.
Запитання: Може, іноді запитували про це О'Дейвена?
Відповідь: Іноді запитувала.
Запитання: Вам не здавалося тоді, що ваш контроль таким чином втрачає свою ефективність?
Відповідь: Ні. Мені ніколи не здавалося, що О'Дейвену взагалі потрібен якийсь контроль.
Запитання: Він завжди дотримувався написаного тексту?
Відповідь: До сказаного я нічого більше не можу додати».
Фрау Келлер на хвилину опустила аркуш паперу.
— До цього місця мені було ясно, що приховувалось за запитаннями. Знову, як і під час інших допитів раніше, ішлося про звичку Джеймса, коли він, уже перед мікрофоном, змінював окремі місця в тексті. Я вам казала, що вони мали на увазі.
Старший лейтенант Гайнсен кивнув.
— А тут почалося щось несподіване. — Фрау Келлер читала далі:
«Запитання: Чи не використовував О'Дейвен у своїх передачах, тобто коментарях, яких-небудь віршів чи пісень?
Відповідь: Так.
Запитання: Вони були заздалегідь підготовлені у письмовій формі?