«Маленькі записки можна й не добачити, — сказав тоді, за словами Шладовського, Гегеман, а потім додав: — Але чи завжди все можна не дочути?..»
Беата Келлер думала, мабуть, що О'Дейвена арештували тільки на підставі тих слів, які вона сказала колись Гегеманові. Вона тоді, хоч і неофіційно, але таки повідомила, що Джеймс у своїх передачах кілька разів відхилявся від затвердженого тексту. Про це вона вже говорила старшому лейтенантові. Але складалося враження, що у гру було втягнуто й щось інше. Записка з віршем і цифрами. Цифрам над буквами!
— Постарайтеся згадати всі деталі, — попросив Гайнсен. — Ви сказали, що бачили цю записку лише один-єдиний раз. Коли це було?
— На початку сорок третього року. Ми поїхали у Фрідріхсвалль. Там був будиночок для іноземців. Своєрідний пансіонат. У перші роки ми часто проводили там свою відпустку. Пізніше навідувались туди на незначний час, пере, важно на вихідні. Іноді Джеймс їздив туди й сам, але всього на день-два, не більше. Він казав, що почуває себе там незручно, бо в цьому будиночку поселили різних високопоставлених іноземних осіб. Наприклад, сім'ю французького генерала Жіро, якусь принцесу Руполі чи ще щось таке. З ними Джеймс був знайомий. Через нього познайомилася з ними і я. Рішення про такі поїздки Джеймс приймав майже завжди буквально в останню хвилину. Тієї неділі теж усе відбулося раптово. Ще напередодні ми й словом не обмовились про якусь подорож, а складали собі зовсім інші плани. Несподівано, мов грім з ясного неба, він сказав: «Спаковуй речі, поїдемо у Фрідріхсвалль!» Я відказала, що він збожеволів. Хоча наступний день у нас вихідний, але з тодішніх умов з транспортом ми змушені були б увесь час тиснутись у переповнених поїздах чи тинятися на вокзалах. Звичайно, моя незгода ні до чого не привела. Прибули ми туди ввечері. Не запитуйте як! По дорозі з нами трапилось майже все, чого тоді можна було чекати: об'їзди, запізнення, авіаційні напади на бриючому польоті… Мушу зізнатися, що я добряче тоді перенервувала. Джеймс — ні. Він же досяг своєї мети.
Беата Келлер урвала розповідь.
— Я хотіла б тут дещо додати, пане Гайнсен. Я розповідаю вам про цю подорож не лише заради вірша, якого тоді дали мені прочитати, а перга за все тому, що тоді у Фрідріхсваллі Джеймс показав себе таким, яким я його ще не знала. Ніколи досі я не бачила його таким стривоженим, таким пригніченим, як того вечора понад двадцять чотири роки тому…
Джеймс пішов. Він узяв з собою торбу, щоб роздобути харчів. Навіщо? Ми набрали з собою їсти. Але я нічого не питаю, лише дивлюся йому вслід, як він переходить вулицю, не озираючись на вікна, хоча й знав, що я там стою.
У просторій кімнаті тепло. Я лягаю в ліжко, розслаблююсь, намагаюсь заснути. Перевертаюся з боку на бік, дивлюсь на годинник, чекаю. В кімнату вривається вечір. Меблі стають сірими, за вікном завис чотирикутник неба, а небо прозоре, воно провіщає холод, місячне світло й ескадрильї бомбардувальників. Я не боюся бомбардувальників, тут їх зовсім не боюся. Мені треба заснути. Раптом здригаюся, підводжусь на лікті. Чую — перед будинком гальмує машина, замовкає мотор. Стукіт у двері будинку. Ніхто не відчиняє. На двері падає справжня злива ударів, розлітається скло. Чую, як хтось босими ногами почалапав по сходах, пішов по коридору. Потім завищали двері, і одразу — важкі кроки, так ходять у кованих чоботях. Далі на кілька хвилин западає тиша, небезпечна, неприємна тиша, в яку раптово вриваються кроки, вони долинають уже зі сходів, які ведуть вгору. Ось вони біля моєї кімнати, прогупали повз наступну, минули ще одну. Стукіт у двері, наказ: «Відчиніть!» Голоси, запитання, перелякані відповіді. Я не можу нічого збагнути. Хочу встати, але не можу поворухнутися, наче паралізована. Потім — знову кроки, знову стукіт, десь трохи далі, але недалеко, накази, запитання, відповіді.
Де Джеймс? Хочу увімкнути світло. Та помічаю, що не затемнені вікна. «Не маєш права вмикати світло, — наказую собі, — тебе за це покарають». Знову і знову думаю лише оте безглузде й тупе: «Не маєш права вмикати світло!»
У плечі мені стає холодно, ніби на них поклали кригу. Відчуваю, як під пахвами виступає піт. Згадую, що я скинула сукню. Ховаюся під ковдру.
Раптом стукіт і в мої двері. А я навіть не почула, як сюди наблизились кроки. Механічно мацаю довкола. Шукаю сумочку, посвідку. Двері відчиняються. Промінь кишенькового ліхтарика б'є просто в обличчя. Заплющую очі. Чекаю, що ударять, пристрелять. Розплющую очі. В дверях стоїть молодий офіцер з пістолетом у руці. Його кишеньковий ліхтарик шастає по кімнаті. За ним — два есесівці. Офіцер опускає зброю. «Швидко одягніться і вийдіть у коридор». Говорить він мляво, байдуже, і по голосу нічого не можна вгадати.