Я скоряюся. Руки мої тремтять, серце шалено калатає. Не можу знайти сукні, сліпо обмацую все довкола себе. Офіцерові не терпиться. «Та виходьте вже!» Йду як є. У панчохах та в спідній сорочці. У коридорі стоять чоловіки в піжамах і жінки в нічних сорочках. Кожен перед дверима своєї кімнати. Стоять навіть діти. Туди й назад сновигають есесівці. Чекаю запитань. Їх нема. Чекаю наказів. Нема теж. Ми стоїмо. Молодий офіцер, унтерштурмфюрер, дивиться на свої руки. Обличчя в нього непроникне, такі самі обличчя і в есесівців. Вони звикли тупо виконувати все, що їм наказано. А що їм наказано?
Цього мені не вдається дізнатися. У кімнатах роблять обшук, чоловіки мусять показати свої посвідки. Не арештовують нікого. Ми стоїмо. Надворі лунають постріли. Три, чотири постріли, один за одним. Потім автоматна черга. Усі здригаються. Навіть есесівці. Приходить зв'язківець. Унтерштурмфюрер щось наказує. Люди в мундирах зникають, мов привиди. Чуємо, як перед будинком заводять автомобіль. Він від'їжджає.
Де Джеймс?
Він приходить. Не знаю, скільки я чекала, та нарешті він знову в кімнаті. Сам. Він уже все знає. «З тобою нічого не сталося?»
Я хочу його щось спитати, але не питаю. Він дивиться на мене поглядом, який забороняє будь-що запитувати. Я знаю той погляд.
Ми сидимо за столом і мовчимо. Довго мовчимо. Я не витримую напруження. Мені треба виговоритись. «Де торба?» — питаю. І ще: «Щось купив?» Він віддає мені торбу. Мовчки дістає її з кишені штанів. «Хочеш їсти?» Він хитає головою. Цокають наші наручні годинники, дихають наші легені, шелестить одяг, тільки-но ми поворухнемось, а більше нічого.
Раптом я здригаюсь. У кімнаті звучить голос, якого я не можу впізнати. Ще ніколи в житті я не чула, щоб так говорила людина. Голос Джеймса жорсткий, майже хрипкий.
— Не питай мене нічого, Беато. А ти весь час розпитуєш. Ти питаєш навіть тоді, коли мовчиш. Будь ласка, нічого не питай. Принаймні зараз, я тебе дуже прошу.
Я не бачу його. Обличчя його в темряві. Та й мене, мого розпачу він не повинен бачити. Я виходжу з місячного світла, яке падає крізь вікно.
— Ти нещасливий, Джеймсе?
— Так.
— Я можу тобі чимось допомогти?
— Ти нічим не зможеш мені допомогти, Беато.
Все глибше западає ніч. З наших фраз не клеїться розмова. Де Джеймс? Де він насправді? І я ще запитую себе: хто він насправді?
Потім ми стоїмо біля вікна. Дивимось надвір, на спокійну й сонну вулицю і на парк, що навпроти. На голих гілках розсілися чорні птахи. У фіолетовому світлі місяця купаються гори. Ми стоїмо біля вікна й мовчимо. Джеймс тримав мою руку, іноді гладить її.
Потім пхає руку в кишеню. Дістає звідти записку й підставляє її до місячного світла. Тихо читає:
Ми опускаємо затемнювальні штори й вмикаємо світло. Записка лежить на столі, я нахиляюся над столом і читаю вірші…
Беата Келлер закінчила свою розповідь. На якусь мить на її вустах знову з'явилась вимушена усмішка.
— Наступного ранку він знову почав говорити про події минулої ночі. Ми стояли поряд, і його погляд був сумний, якийсь порожній. Я відчувала, що він мучився, хотів мені щось сказати, але не міг наважитись. А потім його раптом наче прорвало: «Цієї ночі мені довелося пожертвувати людиною». Не глянувши на моє перелякане обличчя, він продовжував: «Іноді я мушу бути жорстоким!» Він уже, мабуть, розкаювався, що взагалі про це заговорив. А потім повторив своє прохання ні про що його не розпитувати. Але зробив це наполегливіше, ніж уночі, благав і наче наказував: «Не питай мене про це ніколи, чуєш, ніколи!» Я змушена була йому пообіцяти. Слова я дотримала, пане Гайнсен.
Жінка враз ніби постаріла, стала стомлена й квола.
— Давайте будемо закінчувати, — сказав старший лейтенант.
— Записку з віршами ви бачили вперше тієї ночі у Фрідріхсваллі. У вас не склалося враження, що пан О'Дейвен теж бачив її вперше?
Вона хвилинку подумала.
— Так, — сказала нарешті цілком упевнено.
— Тоді на ній ще не було цифр?
— Ні.
— Вдруге ви побачили її аж у сорок п'ятому році в гестапо? Цього разу з цифрами?
— Так.
— А за ці два роки ви цілком забули і про записку, і про вірш?
— Так.
— З протоколу виходить, що записку було знайдено після арешту пана О'Дейвєна в його квартирі. З цифрами.
— Майже два роки я думала, що він її викинув. Але вія зберіг її. І ці цифри на ній…