— Ні, ні. А чому ви таке кажете? Госс звернувся до Шладовського.
— Розкажіть фрау Келлер, про що просив вас О'Дейвен за кілька днів до свого арешту.
Шладовський відкашлявся. Почав він трохи вагаючись, але далі голос його зміцнів. Просто й по-діловому описав він той ранок на плацу перед міністерством пропаганди, де вишикувалися підрозділи ополченців. Про зустріч із Гегеманом згадав лиш коротко. Він не хотів передавати і того збудженого стану, в якому перебував О'Дейвен. Очевидно, хотів пощадити фрау Келлер. Тому прохання О'Дейвена в його вустах прозвучало сухо, майже черство. «Скажи Беаті, щоб вона поїхала після війни. у Фрідріхсвалль. Але скажеш лише тоді, коли все це закінчиться». Доповнення «Інакше можна накликати на неї біду» він випустив.
Беата Келлер зреагувала так, як і передбачав Госс, а саме цього він побоювався. Може, вона надто втомилась від багатогодинної розмови, може, на неї так подіяла надмірна врівноваженість Шладовського, в усякому разі, вона не знала, як поставитись до його розповіді.
— Ну а далі?.. — спитала вона і з надією глянула на Шладовського, наче той ще не сказав найважливішого.
Госс попросив Шладовського повторити все, але цього разу докладніше, та й сам зробив деякі доповнення. Нарешті фрау Келлер ніби зрозуміла.
— Боже мій, та це ж звучить мов заповіт. А що я мала там зробити?
— Ми думали, ви знаєте. Мабуть, і О'Дейвен на це розраховував. Бо інакше, безперечно, висловився б ясніше.
— Я справді цього не знаю. — Вона відвела погляд і глянула на Гайнсена, наче шукаючи в нього підтримки.
Капітан Госс був розчарований. Тема «Фрідріхсвалль», здається, вичерпалась. Складалося враження, що Беата Келлер не могла більше згадати нічого.
Їй треба було дати час подумати. Тепер вона знала, що від неї хотіли. Госс попросив Гайнсена розповісти все, про що вони говорили до його прибуття. Може, там ключ до вирішення всієї загадки.
Манфред Госс уже хотів був подякувати їй і закінчити бесіду, як раптом старший лейтенант вигукнув:
— Пісня, фрау Келлер! Прощальна пісня! Ви ж були там, коли О'Дейвена арештували й виводили. Ви мені сказали, що він встиг вигукнути вам лише кілька слів ірландською мовою. То був початок якоїсь пісні.
— Al li liu na Gamhna. Дуже сумна народна пісня, сповнена туги за батьківщиною і смутком.
— А що це означає? — насторожено спитав Госс.
— Важко перекласти. Приблизно: «Привіт молодим коровам». Джеймс повторив цей рядок два чи три рази. Лише цей один рядок.
Госс похитав головою.
— І вас не здивувало, що під час свого арешту він говорить про молодих корів?
— Це пісня, пане Госс.
— Хай так, але подумайте самі. Якби арештовували мене, то мені і в голову не прийшло б у такій ситуації прощатися піснею з найдорожчою мені людиною, яку я, може, ніколи більше не побачу, отакою піснею, наприклад: «Біля батькової хати росте липа». Чи не так?
— Спосіб мислення в ірландців інакший, ніж у нас, пане Госс. Джеймс мучився від туги за батьківщиною.
— І все-таки! Він з вами розмовляв ірландською. Вас ніхто не міг зрозуміти…
— Не зовсім так. Крім Гегемана, мене і гестапівців, там були ще люди. Зокрема мій колега, викладач кельтських мов, а він, звичайно, зрозумів те, що сказав Джеймс.
— Ось воно що! О'Дейвен вимушений був… гм… Він не міг відверто висловитись ні німецькою, ні ірландською. Отже, якщо він хотів повідомити вам щось важливе, то мусив це зробити за допомогою алегорії. «Привіт молодим коровам». Як далі співається в пісні? Може, там ми знайдемо…
Раптом фрау Келлер схопила Госса за руку. Вона була збуджена, навіть перелякана. Щоки її палали, очима втупилась у Шладовського. А пересвідчившись, що той нічогісінько не може второпати, вона раптом засміялася.
— Молоді корови! Ви що, забули цю гру? Джеймс, ви і я у вашій майстерні! Настільна гра з величезними фігурами й…
— Гра у корів?
— Авжеж, ми її завжди так називали. А насправді вона звалася «Молоді корови». Дурна назва, але Джеймс саме так переклав з іспанської. Одного разу він приніс її з собою, запаковану у велику коробку. Він казав, що іспанські селяни самі вирізують фігури. Правила цієї гри ніде не записані, вони лише передаються з покоління в покоління. Ми захоплено грали в неї, а одного разу…
— Хвилиночку, фрау Келлер! — Манфред Госс перепинив потік її слів. — Ви сказали про іспанську назву, про іспанських селян. Виходить, це іспанська гра?
— Я ж і кажу. Джеймс кілька разів заходив до іспанського посольства в Берліні. Звідти він її й приніс.
— А раніше він знав цю гру?
— Складалося враження, що так. Але ось найважливіше, пане Госс: цю гру ми залишили у Фрідріхсваллі. На різдво сорок четвертого, коли були там востаннє.