— Як це зрозуміти: там залишили? Забули?
— У наших валізах уже не було місця. Тоді Джеймс сказав «Молодих корів ми залишимо тут, коробку десь заховаємо». Боже мій, тепер я розумію його слова «Привіт молодим коровам». Звичайно, він давав мені зрозуміти, щоб я забрала цю гру. Але навіщо? Ви можете сказати?
— Поки що ні. Ви впізнаєте той будинок?
— Безперечно.
— Ви знаєте, де пан О'Дейвен заховав гру?
— Не маю уявлення. Я тоді просто не звернула уваги.
— Ми її знайдемо. Якщо вона ще там, то ми її неодмінно знайдемо. Ви нам допоможете? Жінка кивнула головою.
15
«Erin go braa!» — так звався розділ. У ньому сорок дев'ять сторінок, мова англійська. Професор Майнк згодом попросить перекласти цей текст і супровідний лист Мейволда, а потім усе передасть капітанові Госсу.
Посилка була відправлена з Голландії. На зворотній адресі значилося: «Гюнтер, Гаага». Як повідомляв професор Мейволд, це був своєрідний застережний захід. «Дивні речі відбуваються в моєму оточенні. Я не все розумію і всього остерігаюсь. Усе пов'язано із цим розділом. Використайте його по-справжньому, шановні колеги».
Мейволд звертався до багатьох людей, бо не знав, чи Майнк ще в Берліні. У листі взагалі були якісь нісенітниці. Ніби у Мюнхені Майнк виявився байдужий до справи О'Дейвена, а потім на тривалий час вирушив у подорож за кордон. Далі говорилося про Мейволдів грип та про асистента на прізвище Пірсон. «Хоча я ніколи не мав підстав не вірити у чесність Пірсона, — писав Мейволд, — але зараз у мене виникають серйозні сумніви».
Те, що Майнк у Мюнхені міг зустрітися не з професором Мейволдом, він і капітан Госс уже знали. А ось тепер відомі професія й прізвище людини, котра видавала себе за ірландського вченого. Таким чином підтверджувався здогад, що Мейволд дотримується про долю О'Дейвена іншої думки, аніж та, яка була висловлена в Мюнхені від його імені.
Майнк у глибині душі й досі сподівався, що, незважаючи на надмогильник, незважаючи на статтю в газеті «Лідер» про чоловіка, який у 1940 році передавав з Берліна вітання ірландському послові в Іспанії Кернею і якого теж звали О'Дейвен, незважаючи на міркування капітана Госса, незважаючи навіть на документи у Потсдамському центральному архіві про якогось двійника, підставну особу, агента, завербованого нацистами, мова могла йти не про його О'Дейвена, а про когось іншого. Тепер ця надія пішла прахом.
У Мейволда був безперечний доказ. І вчений довів своє, назвавши прізвище й адресу, дату й навіть точну годину. Звався цей доказ Реджінальд Стемпсон, або Реджі, як його називали всі, американський кореспондент агентства Ассошіейтед Пресс, акредитований на кілька місяців у 1941 року в Берліні, тоді йому було двадцять дев'ять років, нині він фермер у штаті Мічіган.
Мейволду настільки беззаперечною видалась його власна точка зору, що в рукописі він використав для її обгрунтування тридцять один рядок. Зате в супровідному листі він описав усе докладно, бо в суперечці між двома вченими вона мала надзвичайне, навіть вирішальне значення.
Тож Гайнц Майнк спершу й зосередився на цьому листі. Його уява, як завжди за таких обставин, прикрашала й доповнювала прочитане. Йому необхідні були живі образи, атмосфера, потрібна була конкретність, від чого розпалювалася б його фантазія, а він мав би змогу зримо відтворити події.
Отож, як писав Мейволд, був літній день. Надвечір'я у серпні. За весь місяць — жодного дощу. Спека. Довгі тіні від дерев, курні вулиці. Сине небо, і лиш біля сонця, що вже котилося додолу, висне кілька хмаринок.
На тротуарах юрмляться люди. Чутно людський гомін і шум моторів. Усе військові й службові автомашини, приватних мало. Мимо розміреним кроком проходить колона гітлер-югенду. Повсюди сірі й чорні мундири. На громадських будинках ганчірками звисають прапори зі свастикою. Діти граються у війну, галасують, кожному хочеться впасти пораненим або мертвим.
Серпень 1941 року. Війна з Радянським Союзом триває вже майже два місяці. Спеціальні повідомлення просто паралізують населення. Чад перемоги? Багато, дуже багато голів задурманив він. А інші? Інші надіялись, боролися, жертвували життям.
Але це був також той самий серпень 1941 року, коли начальник генерального штабу фашистських військ генерал-полковник Гальдер записав у своєму щоденнику: «На початку війни ми розраховували лише на 200 радянських дивізій. Нині їх 360. Якщо навіть ми розгромимо десяток цих дивізій, то росіяни виставлять новий десяток».