Чоловіки знову наповнили чарки. Через мить у кімнаті з’явився Роджерс.
Суддя Ворґрейв узявся вести розслідування справи. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду.
— Ну, Роджерсе, — почав суддя, — мусимо докопатися до суті. Хто такий містер Оуен?
Роджерс витріщився на нього.
— Власник цього будинку, сер.
— Це мені відомо. Я хочу почути, що саме ви знаєте про цю людину.
Роджерс похитав головою.
— Нічого не можу сказати, сер. Я ніколи не бачив його.
Кімнатою пройшов легкий шумок.
Генерал Макартур перепитав:
— Ви його ніколи не бачили? Гм… Що ви маєте на увазі?
— Ми працюємо тільки тиждень, сер, моя дружина і я. Нас найняли листом через агентство. «Реджіна Ейдженсі» в Плімуті.
Блор кивнув:
— Компанія стара й добре відома, — підтвердив він.
Ворґрейв продовжив:
— Маєте того листа?
— Листа, за яким нас наймали? Ні, сер, я його не зберіг.
— Ну, то продовжуйте. Як ви сказали, вас найняли листом.
— Так, сер. Ми мали прибути у вказаний день. Так ми й зробили. Тут усе було в порядку. У запасі повно їжі, та й загалом усе відмінно. Знадобилося лише повитирати пил і все таке.
— А далі?
— Нічого, сер. Ми отримували розпорядження — знову листами — підготувати кімнати для гостей. А вчора пополудні я отримав ще один лист від містера Оуена. Там повідомлялося, що містер і місіс Оуен затримуються, що ми повинні підготуватися якнайкраще, також були вказівки щодо вечері та кави й коли ввімкнути грамофон.
Суддя різко запитав:
— А цей лист ви, звісно, зберегли?
— Так, сер, він зі мною.
Дворецький вийняв із кишені листа й передав судді.
— Гм, бланк із готелю «Рітц», надруковано на машинці.
Блор стрімко підбіг до нього.
— Дозвольте й мені глянути.
Він вихопив листа й пробіг по ньому очима.
— Друкарська машинка «Коронейшн». Майже нова — без дефектів. Папір із водяними знаками, найпоширеніша марка. З цього жодної користі. Цілком можливо, що є відбитки пальців, але я сумніваюся.
Ворґрейв пильно подивився на нього.
Ентоні Марстон стояв поруч із Блором і заглядав через плече.
— Дуже дивне ім’я, правда? — спитав він. — Алік Норман Оуен… Можна язика зламати.
Старий суддя сказав після невеликої паузи:
— Я вам дуже вдячний, містере Марстон. Ви звернули мою увагу на дуже цікаву й важливу деталь.
Він обвів усіх очима і, витягнувши голову вперед, як розсерджена черепаха, мовив:
— Гадаю, настав час усім нам поділитися інформацією. Було б добре, якби кожен із нас розповів усе, що знає про власника будинку. — Він замовк, та за мить продовжив: — Ми всі його гості. Думаю, якщо кожен із нас пояснить свою присутність тут, це піде тільки на користь справі.
Якийсь час було тихо, а тоді рішуче заговорила Емілі Брент:
— У всьому цьому є щось дивне, — сказала вона. — Я отримала лист із підписом, який було непросто розібрати. У мене склалося враження, що воно від однієї жіночки, з якою я познайомилася під час відпустки два чи три роки тому. Мені здалося, що в листі було прізвище Оґден або Олівер. Я знайома і з міс Оґден, і з міс Олівер. Та впевнена, що нікого не зустрічала й не дружила з кимось на прізвище Оуен.
Суддя Ворґрейв запитав:
— Міс Брент, у вас зберігся той лист?
— Так, піду принесу його вам.
Вона вийшла й через хвилину повернулася з листом.
Суддя прочитав його й сказав:
— Я починаю розуміти… А що у вас, міс Клейторн?
Віра пояснила обставини, за яких її найняли як секретарку.
— Містер Марстон? — звернувся суддя.
Ентоні сказав:
— Отримав телеграму від старого друзяки Берклі, Борсука. Я ще тоді здивувався, бо гадав, що старий огир відправився до Норвегії. Наказав мені заявитися сюди.
Ворґрейв знову кивнув.
— Лікар Армстронґ?
— Мене запросили як фахівця.
— Зрозуміло. І раніше ви з цією сім’єю не перетиналися?
— Ні. У листі посилалися на мого колегу.
— Щоб було правдоподібно… Так, а той колега, припускаю, на той час був поза межами досяжності.
— Е-е-е… Так.
Ломбард, який спостерігав за Блором, раптом сказав:
— Слухайте, мені тут дещо спало на думку…
Суддя підняв руку.
— Одну хвилинку.
— Але я…
— Не все зразу, містере Ломбард. Поки що ми досліджуємо обставини, за яких ми всі тут зібралися сьогодні. Генерал Макартур?
Посмикуючи вуса, генерал пробурмотів:
— Отримав листа від того типа, Оуена… Він згадував про деяких моїх старих приятелів, що мали сюди приїхати. Вибачався за неофіційне запрошення. Боюся, листа я не зберіг.