Суддя Ворґрейв підняв руку, щоб покласти край безладу.
Він сказав, ретельно підбираючи слова:
— Я хотів би дещо сказати. Наш невідомий друг звинувачує мене в смерті такого собі Едуарда Сетона. Я прекрасно пам’ятаю Сетона. Він стояв переді мною у суді в червні 1930 року. Його звинуватили в убивстві старої жінки. У нього був спритний захисник, який справив на суд присяжних хороше враження. Проте за доказами він був безумовно винен. Я зробив відповідний підсумок, а суд присяжних виніс вердикт: «Винен». Виносячи вирок про смертну кару, я керувався вердиктом. Апеляцію подали на підставі помилки судді під час інструктування присяжних. Апеляцію відхилили, і вирок було невдовзі виконано. Мушу повідомити вам, що в мене абсолютно чиста совість. Я просто виконував свій обов’язок, нічого більше. Я виніс вирок правильно засудженому злочинцю.
Армстронґ нарешті згадав. Справа Сетона! Вердикт став великою несподіванкою. У дні слухання в одному з ресторанів він якось зустрів за вечерею іменитого адвоката Метьюза. Той був переконаний: «Без сумніву, винесуть виправдувальний вирок». Кілька днів по тому Армстронґ чув балачки: «Суддя був категорично налаштований проти нього. Переконав суд присяжних, і Сетона визнали винним. Звичайно, відповідно до закону. Старий Ворґрейв знає свою роботу. Схоже, у нього були особисті рахунки із Сетоном».
Усі ці спогади крутилися у пам’яті Армстронґа. Зовсім не думаючи про розважливість, він імпульсивно запитав:
— А ви взагалі знали Сетона? Я маю на увазі, ще до слухання.
Приховані навислими повіками очі ящера подивилися на лікаря. Спокійним крижаним голосом суддя відповів:
— Я не знав Сетона до слухання.
Армстронґ подумав: «Бреше старий. Видно, що він бреше».
II
Віра Клейторн заговорила тремтячим голосом:
— Я хочу дещо сказати вам. Про ту дитину, Сиріла Гамільтона. Я була його вихователькою. Йому було заборонено запливати занадто далеко. Одного разу я відволіклась, а він відплив від берега. Я попливла за ним… Я не встигла вчасно… Це було жахливо… Але це не моя вина! Вивчивши справу, коронер виправдав мене. І мама дитини… вона була така добра до мене. Якщо навіть вона не звинувачувала мене, то чому… тут сказали таку страшну річ? Це несправедливо… несправедливо…
Вона не витримала й гірко заплакала.
Генерал Макартур торкнувся її плеча.
— Заспокойтеся, люба. Звісно, це неправда. Той тип — божевільний. Безумець. З мухами в голові. Геть усе поперекручував у своїй хворій уяві. — Він випростався, розправив плечі й сердито продовжив: — Краще не реагувати на такі дурниці. Хоча я вважаю за потрібне сказати вам, що в його словах ні крихти правди, ні крихти щодо… е-е-е… молодого Артура Ричмонда. Ричмонд був одним із моїх офіцерів. Я послав його в розвідку. Його вбили. Звичний випадок під час війни. Та маю сказати, що найбільше мене обурив наклеп на мою дружину. Найкращу жінку в світі. Як кажуть, дружина Цезаря5.
Генерал Макартур сів. Тремтячою рукою він потягнув себе за вуса. Йому важко далися ці слова.
Заговорив Ломбард. У його очах був смішок.
— Щодо тих тубільців…
Марстон сказав:
— То що там із ними?
Ломбард вищирився:
— Історія дуже правдива. Я залишив їх напризволяще. Питання самозахисту. Ми заблукали в чагарниках. Ми з кількома товаришами забрали залишки їжі та змилися.
Генерал Макартур строго сказав:
— Ти залишив своїх людей? Прирік на голодну смерть?
Ломбард сказав:
— Боюся, це не той вчинок, яким би пишався pukka sahib6. Але самозбереження — перший обов’язок людини. До того ж, місцеві жителі не проти померти. У них не такий погляд на смерть, як у європейців.
Віра підняла обличчя з долонь. Вона спитала, дивлячись йому в очі:
— Ви залишили їх помирати?
— Я залишив їх помирати, — відповів Ломбард. Його веселі очі втупилися в її перелякані.
Ентоні Марстон сказав тихим, приглушеним голосом:
— Я саме пригадував Джона й Люсі Комбс. То, певно, ті діти, яких я збив автівкою неподалік Кембриджа. Фатальне невезіння.
Суддя Ворґрейв єхидно запитав:
— Для них чи для вас?
Ентоні сказав:
— Ну, я гадав, для мене… та звісно, ви маєте рацію, їм збіса не пощастило. Звичайно, це чиста випадковість. Вони несподівано вибігли з-за рогу. Мене на рік позбавили водійських прав. Жахлива історія!
Лікар Армстронґ втрутився:
— Категорично не можна так швидко їздити, категорично. Такі молодики, як ви, становлять загрозу для суспільства.