— Бертіну Граузамель? — аж підскочив Генріх. — Та ви знаєте, з якою метою її послано у Францію і що вона собою являє?
— Ми її ще не допитували, але я гадав, що жінка… — глянувши на Гольдрінга, Мельников замовк, здивований виразом його обличчя.
— Коли ми вчора рушили в дорогу, — сказав Генріх роздільно, — я дав собі слово, що вона не доїде до місця свого призначення. І не називайте її дівчиною, жінкою! Бо ця есесівка приїхала сюди з повноваженням організувати табір особливого режиму.
Генріх розповів усе, що він знав про Бертіну Граузамель.
— Ми її… — скрикнув Мельников.
— Ми судитимемо її судом народу, — суворо сказав Андре Ренар. — Мельников, накажи відокремити її від чоловіків, особливо пильно за нею наглядати… А Пфайфером тобі доведеться поступитися — цей пропагандист не завдасть тепер багато шкоди — події, що розгортаються, агітують краще, ніж слова.
Мало не годину просиділи Андре Ренар, Петро Мельников і Генріх Гольдрінг, обмірковуючи план наступної втечі полонених.
Коли Генріха знову привели до сарая, він побачив лише Пфайфера і шофера.
— А де ж фрейлейн Граузамель?
— На допиті, — відповів шофер.
Пфайфер сидів, похнюпивши голову, втупивши непорушний погляд у підлогу. Руки його, як і у всіх полонених, були міцно скручені за спиною, червона пов'язка з білим колом і свастикою теліпалася, мов ганчірка, на рукаві. Очевидно, допит не залишив у пропагандиста найменшої надії на більш-менш щасливий порятунок.
— Гер Пфайфер, я хотів би вас закликати до мужності і сказати, що ніколи не слід втрачати надії, навіть тоді, коли руки в тебе зв'язані і тебе чекає завтра вранці суд макі.
— Суд? Який суд? — стрепенувся Пфайфер.
— А хіба вам не говорили, що завтра вранці всіх нас судитимуть партизанським судом?
Пфайфер, якого запитання Генріха збудило було від апатії, знову похнюпив голову — вся постать його заціпеніла.
— Як, по-вашому, гер Пфайфер, ми мусимо тримати себе на суді? — Генріх підсів до пропагандиста.
— А все рівно, однаково кінець! — з байдужістю, що свідчить про цілковиту безнадію, відповів той.
— О ні, чорт забери! Офіцер армії фюрера повинен вмерти красивою смертю! Я їм доведу, як може вмирати справжній арієць, і закликаю вас до цього.
— Арієць, не арієць… яке це може мати значення тепер? А вмирати… хіба не однаково, як вмирати?
— Ви закликали до іншого в своїх промовах. Адже так?
— Язиком ляпати, звісно, легко! — злісно кинув шофер. — А ми, дурні, слухаємо! Ех, мені б зараз кухоль води та сигарету в зуби, і тоді б я, здається, з охотою проковтнув і кулю макі. Тим більше, що вони озброєні нашими ж автоматами. Виходить, і куля буде німецькою! — криво посміхнувся шофер.
Генріх підвівся, підійшов до дверей і почав грюкати в них ногою.
— Тобі чого? — почувся малопривітний голос знадвору.
— Покличте караульного начальника!
— Обійдешся і без нього!
Генріх знову загрюкав у двері.
— Гранд філю! Чого ти там товчешся?
— Я грюкатиму, поки не покличеш караульного начальника! — люто крикнув Генріх.
— Гер офіцер! Гер офіцер! Облиште, благаю вас, — шепотів Пфайфер перелякано, — вони нас поб'ють.
За дверима почулися кроки, хтось почав відмикати замок, і на порозі з'явився Мельников у супроводі ще одного макі.
— Чого тобі? — запитав начальник штабу.
— Можете нас судити, можете після суду робити, що завгодно, але зараз знущатися з нас не маєте права! — мало не кричав Генріх.
Пфайфер очима, сповненими тваринного страху, дивився на макі.
— Хто ж з вас знущається?
— Від учорашнього вечора нам не дали ні краплі води, ні кусня хліба! Досі рук не розв'язали!
— На той світ приймуть і з порожнім шлунком!
— Я вимагаю — води, хліба і сигарет! — кричав Генріх.
— Чого галасуєш? — Мельников, стиснувши кулаки, підступив до Генріха. — Марш на сіно! — гукнув він і несподівано штовхнув полоненого.
Генріх заточився і впав.
Тої ж миті він зачепив правою ногою ногу начальника штабу, а лівою щосили вдарив його нижче коліна. Це був один з прийомів джіу-джитсу, яким добре володів Генріх.
Мельников упав, як підкошений. Макі, що супроводжував начальника штабу, підбіг до Генріха і з силою штовхнув прикладом у груди.
«Це вже зверх програми!» — подумав Генріх.
— Ну, зажди, я тобі віддячу! — з погрозою сказав Мельников і вийшов.