— На обличчі в мене не написано, що я німець, а зустріти я можу вас в цивільному одязі. А з Бонвіля ми машиною повернемось разом. Згода?
— Згода, — не зовсім рішуче погодилась Моніка. — Отже чекатиму вашої телеграми, а поки побажаю вам щасливої дороги!
Ранком другого дня, коли Сан-Ремі ще спав, Генріх і Курт їхали до Бонвіля. Генріх розрахував, що вони будуть там опівдні, якщо їхатимуть з швидкістю 90 кілометрів на годину, і Курт вів машину швидко — стрілка спідометра часто перескакувала за сто.
«Де я їздив по такій дорозі?» — пригадував Генріх. Так, він десь бачив щось подібне. Такі ж, ніби рукою казкового велетня розкидані гори, що не були з'єднані в єдиний хребет, а стояли одна перед одною, створюючи вузькі долини, порослі буйною зеленню, серед якої дзюрчали вузенькі, але бурхливі потоки чистої, як сльоза, гірської води; такі ж густі внизу ліси, які, чим вище, ставали одноманітнішими й нижчими; такі ж несподівані кружечки-галявини, з усіх боків оточені лісом. В Західній Україні такі галявини називають полонинами. Так, так, от таку саме дорогу він бачив незадовго до війни, проїжджаючи з Станіслава на Яремче! Правильно! Як, здається, давно це було…
Генріх підозріло глянув на Курта, ніби він міг підслухати його думки. Той сидів, міцно стиснувши руки на рулі, і напружено вдивлявся в далечінь. Незважаючи на прохолоду, обличчя його спітніло, а Курт, боячись відірвати від руля хоча б одну руку, лише пхиркав, намагаючись здути краплини поту, що скочувалися до губів.
— Ану, дай я поведу, а ти спочинь!
Генріх сів за руль. Так було краще. Покручена дорога вимагала напруженої уваги, про щось інше думати було ніколи. А це головне. Бо саме сьогодні він має бути як ніколи спокійним і урівноваженим: можливо, відразу по приїзді він одержить завдання, яке треба буде виконати сьогодні ж.
Дедалі дорога ставала важчою: повороти частішали, доводилося міняти швидкості, то беручи круті підйоми, то спускаючи машину на гальмах. Іноді швидкість падала до двадцяти кілометрів.
До Бонвіля прибули лише о п'ятій годині вечора. У готелі подвійного номера, як заявив черговий бюро, не було. Але крупна купюра, вкладена в документ, негайно змінила становище — за п'ять хвилин Генріх і Курт вже готувалися прийняти ванну.
— Мийся ти перший, щоб мав змогу піти розпитати, де тут хороший ресторан, — наказав Гольдрінг денщикові.
Гольдрінг не помилився, коли гадав, що про нове для нього завдання він дізнається, як тільки прибуде до Бонвіля: поки Курт розшукував ресторан, Генріх уже знав, яке важке і загрозливе становище створилося тут.
Справа в тому, що розташований у передгір'ях Альп Бонвіль і його район був центром партизанського руху у південно-східній Франції. Найзапекліша боротьба гестапо з рухом Опору довгий час не давала ніяких наслідків. Навпаки, чим лютішими були заходи гестапо проти місцевого населення, тим ширшали лави партизанів.
Але на початку лютого 1942 року сталося неймовірне: загальний улюбленець, веселий і дотепний, один з активних членів підпільної організації, її найкращий зв'язківець Дежене, виявився провокатором. Спочатку не йняли навіть віри, щоб Дежене, який сам часто був ініціатором диверсій і так охоче брався за виконання найскладніших завдань, міг бути зрадником. А між тим Дежене, після арешту трьох членів керівної організації руху Опору, скинув з себе машкару і одяг мундир есесівського офіцера, з яким розлучився п'ять років тому, коли за завданням гестапо прибув сюди під виглядом робітника з Парижа.
Провокація завдала великої шкоди партизанському рухові: багато активних його учасників було заарештовано, але все ж до розгрому організації справа не дійшла. Ті керівники руху Опору, які залишилися на волі, зуміли швидко змінити явочні квартири, перемінити адреси, прізвища, місцеперебування багатьох учасників руху.
За Дежене партизани буквально полювали. Правда, тепер він вже називав себе своїм справжнім ім'ям — Віллі Мейєр. Протягом першого тижня після викриття провокатора, в Дежене-Мейєра стріляли п'ять разів: його підстерігали на вулицях, на квартирі, яку за цей час він змушений був тричі міняти, і, нарешті, в ресторані офіціантка послала йому в груди дві кулі.
З Бонвіля тяжко пораненого Мейєра вивезли до якогось госпіталю, і кілька місяців про нього нічого не чули. Як же були вражені місцеві партизани, коли дізналися, що Дежене-Мейєр знову з'явився на вулицях Бонвіля вже в ролі ад'ютанта нового начальника гестапо оберста Гартнера. Усім було відомо, що провокатор знає в обличчя багатьох учасників руху Опору. Ті партизани, що під виглядом рознощиків газет, зеленщиків або молочників досі спокійно походжали вулицями міста, мусили тепер ховатися, щоб не потрапити на очі провокатора.