Генріх спустив штори на вікнах, роздягнувся і ліг спати. Курт розбудив обер-лейтенанта під ранок.
— Гер обер-лейтенант, гер обер-лейтенант! — легенько Струсуючи барона за плече, кликав він. — До вас прийшли!
— Хто?
— Гестапо, — перелякано прошепотів Курт.
— Скажи, хай почекають, я одягнусь, — навмисне голосно сказав Генріх і схопився з ліжка.
Курт вийшов.
«Чекають… коли б прийшли заарештовувати, зайшли б разом з Куртом!» Ця думка трохи заспокоїла. Генріх навмисне одягався повільніше, ніж завжди.
Генріх вийшов і витяг руку в нацистському привітанні. Гестапівці відповіли.
«Заарештованому відповідати б не стали!» — майнуло в голові.
— Я слухаю вас.
— Майор гер Лемке наказав прибути до нього зараз для дачі свідчень у справі вибуху в ресторані «Савойя», — відповів фельдфебель.
«Наказав». Адже годилося б сказати «просив».
— А чому вас двоє і з автоматами?
— Зараз ніч, а вночі ходити і їздити по місту небезпечно, — кинув другий гестапівець у формі унтер-офіцера.
Глянувши на годинник, Генріх відзначив час — сорок хвилин на шосту.
— Гаразд, пішли!
Генріх одяг плащ і попрямував до дверей.
— Наказано прибути і денщикові, — кинув фельдфебель.
«Це вже погано, навіть дуже», — блискавкою промайнула думка.
— Зброї брати не треба! — наказав унтер Курту, коли той взявся за автомат.
— А чи безпечно кидати зброю в порожньому номері готелю? — запитав Генріх.
— Цей готель добре охороняється, — пояснив унтер і, взявши з рук розгубленого Курта автомат, поклав його на ліжко.
— Пішли! — сказав Генріх і перший вийшов з номера. За ним Курт, а позаду гестапівці.
Біля під'їзду стояла велика, на сім місць, машина. Біля неї чекали ще два гестапівці. Побачивши Генріха, вони відразу сіли на переднє сидіння.
Фельдфебель відкрив задні двері і, відкинувши середні сидіння, жестом показав на них Генріхові і Куртові. Фельдфебель і унтер сіли на задніх сидіннях. Автомати вони тримали в руках.
«Схоже на арешт. А чи не зробив я помилки, погодившись їхати на допит?.. Але вже однаково пізно… Доведеться там вирішувати, як бути… А Курта шкода! Пропаде хлопець ні за що». Думки одна швидше другої виникали в голові. Страху не було. Була зібраність і така ж напруженість, як і вчора, коли він стояв біля буфету в ресторані і, дивлячись на годинник, розраховував хвилини.
Дорога до слідчого-гестапівця не зайняла й п'яти хвилин, а Генріхові здалося, що вони їхали надто довго.
Перед дверима кабінету слідчого стояв вартовий з автоматом. Курт хотів іти за Генріхом, але вартовий зупинив його.
Генріх увійшов один. У дверях він зупинився і швидким поглядом окинув просторий, розкішно умебльований кабінет.
«Звідси не втечеш!» — промайнуло в голові.
За великим письмовим столом у низькому кріслі сидів слідчий — майор Лемке, — це прізвище Генріх встиг прочитати на дверях. Він мовчки, не вітаючись, рукою вказав на крісло навпроти. Генріх сів. Якусь мить він і Лемке мовчки дивилися один на одного. Генріх навіть з цікавістю. Обличчя Лемке, вузьке і довге, несподівано закінчувалося вузеньким ротом з тоненькими смугами губ. Підборіддя не було. Замість нього йшов зріз, що переходив у шию. Великий кадик то піднімався до самого, здавалося, рота, то знову падав аж за високий комір коричневої сорочки. Майор палив дешеву сигару і постукував пальцями по столу. На одному з пальців тьмяно виблискував срібний перстень з черепом, на другому — великий золотий, вінчальний.
«І знайшлася ж така, що й за цю потвору заміж вийшла», — промайнуло в голові. Генріх посміхнувся. Йому раптом стало весело.
— Дозвольте закурити? — недбало запитав він слідчого.
Той мовчки підсунув коробку з сигарами.
— Я хотів би закурити свої!