— Не більше ніж мене, гер оберст. Ви, певно, пригадуєте час, коли ми залишили батьківщину — 1928 рік, — і те, що батько виїхав до Радянської Росії як іноземний спеціаліст?
Оберст ствердно хитнув головою.
— Але заходи перестороги потрібні були вже й тоді. От чому і в дипломі, і в рекомендаціях фірми Бауера стояло прізвище Залеського. Станіслава Залеського. Поляка з походження. Мене, звісно, теж перехрестили. Я й досі пам'ятаю, як задовго до від'їзду батько щодня мені тлумачив, що справжнє моє ім'я не Генріх, а Геннадій, що прізвище моє Залеський, що я не німець, а поляк.
— Це було безумство взяти вас із собою!
— Але ж ви знаєте, що після смерті матері батько ніколи зі мною не розлучався, а їхав він до Росії, щоб залишитися там якнайдовше.
— Я запропонував вашому батькові залишити вас у себе…
— Ви тоді дуже необережно почали цю розмову в моїй присутності! Пам'ятаєте, як я розплакався і вчепився у батькову руку?
— О, яка пам'ять! — захоплено вихопилося у Бертгольда.
— А ваша дружина на обох вас нагримала. Сподіваюсь, вона зараз у доброму здоров'ї?
— Фрау Ельза дуже радітиме, дізнавшись про нашу зустріч.
— Вітайте, щиро вітайте її від мене! І вашу доньку, якій я так набридав, смикаючи її за кісники… Маленька золотоволоса «Пора…
— О, Лора зараз дівчина на виданні. Як збігли, як швидко збігли роки!..
Оберст Бертгольд зовсім розчулився. Лише присутність Кокенмюллера стримала його зараз від докладної розповіді про свою Лорхен. Зусиллям волі оберст прогнав цю спокусу. Обличчя його знову стало непроникливо спокійним, як завжди в присутності підлеглих. Зберігати на обличчі цей вираз оберст вважав таким же службовим обов'язком, як і носіння щільно застебнутого мундира.
Відчувши зміну в настрої свого співрозмовника, Генріх далі розповідав стисло, не вдаючись до ліричних відступів.
— Я забрав у вас уже багато часу, гер оберст, і тому розповідатиму коротко. Спочатку батько працював як інженер-електрик на Донбасі, потім його перевели на Урал, а в 1930 році, за висловом росіян, «перекинули» на будівництво великої гідроелектростанції. Ви знаєте якої, гер оберст, бо саме з цього часу, як мені казав потім батько, він тримав через нашу агентурну сітку зв'язок по радіо безпосередньо з вами.
— Абсолютно точно! — підтвердив оберст. — Зв'язок між нами був найщільніший, і ми були цілком задоволені один одним.
— У 1934-му батько, виконуючи волю вищого начальства, домігся переводу на Далекий Схід. В цей час він уже прийняв російське підданство.
— Мені це відомо.
— Але після переїзду на Далекий Схід безпосередній зв'язок з вами припинився. Всі інформації передавалися через відомих вам осіб…
Бертгольд мовчки кивнув.
— З 1937 року я вже був активним помічником батька. Він навчав мене шифрувати донесення і розшифровувати одержані інструкції.
— Дуже легковажно з боку такого досвідченого розвідника, як Зігфрід!
— Але погодьтеся, гер оберст, що в батька було надто багато роботи і надто мало помічників, — заступився за батька Генріх. — До того ж він виховав мене справжнім патріотом Німеччини, знав, що ніякі обставини не примусять мене викрити його таємницю.
— Продовжуйте, продовжуйте! — заохотив оберст.
— Все йшло якнайкраще, але трапилося нещастя: чекісти натрапили на слід, що привів їх до явочної квартири, і заарештували агентів, які могли виказати батька. Втекти він не міг. Але батько вирішив за всяку ціну врятувати мене: він дістав мені документи на ім'я Антона Степановича Комарова, вихованця дитячого будинку, комсомольський квиток і відрядив мене до Одеси, де я й вступив до військового училища, яке закінчив напередодні війни. Цілком природно, що за весь час навчання у військовій школі я листовного зв'язку з батьком не підтримував. Лише інколи він надсилав мені короткі повідомлення про себе через агентів. Останнє повідомлення було трагічним: батько пересилав мені оці документи і на окремому аркушику кілька наспіх написаних рядків. У записці батько сповіщав, що його викрито і він мусить випити отруту, поки його не заарештували, і закликав мене помститися більшовикам за його смерть.
Голос Генріха затремтів, і Кокенмюллер знову кинувся до графина з водою. Бертгольд підвівся, схилив голову і простояв так кілька секунд, шануючи пам'ять загиблого товариша.
— Дуже вдячний вам, гер оберст! — Генріх випив ковток води. — Так от, дозвольте продовжувати… Для вас зрозуміло, що виконувати обов'язків батька я не міг, хоч поклявся все життя своє віддати на благо фатерланду. Треба було чекати зручного часу, і війна його наблизила. На цьому фронті мене було призначено командиром взводу Червоної Армії. Своє знання німецької мови я, звісно, приховав… Кілька днів тому мені випадково довелося бути на допиті одного нашого фельдфебеля, захопленого росіянами в полон. От тоді я і почув ваше, знайоме мені ще з дитинства, ім'я і дізнався, що ви працюєте в штабі корпусу. Решту ви вже знаєте…