Раптом мені захотілося, щоб хтось у цьому сонному вагоні закричав уві сні, як недавно кричав я сам. Може, цей старий дідуган, що, незважаючи на свій давно пенсійний вік, преться невідомо куди, чи дівчина з одвислою губою. Я б зміг так само розбудити і заспокоїти. Але вони тихо сплять. Вони якщо й бачать сни, то солодкі й приємні, принесені добрими ангелами. А за вікном чорна-чорна ніч. Здається, що дорога до Старої Вишні нескінченна. А потяг падає у цю нудотну чорноту ночі, наче у глибоке бездонне провалля, летить і летить у нього і не може приземлитися.
Мене розбудив легенький доторк до плеча. Цього разу я моментально розплющив очі й побачив схилене наді мною обличчя провідниці.
— Вставайте, за п’ять хвилин станція, — сказала вона. — Тільки не засніть знову. Потяг у Старій Вишні зупиняється лише на хвилину.
«Отже, я таки заснув», — подумав я, підводячись. Дивно, таке враження, мовби спав дуже довго. Годилося б умитися, але яке це має значення. За півгодини, чи скільки там, спатиму в готелі, в такому маленькому містечку й до готелю, напевно, недалеко. А може, до ранку передрімаю на вокзалі, хоч там, швидше за все, не вокзал, а маленька станція, що зачиняється на ніч.
Я підхопив сумку і пружною ходою попрямував до виходу. Потяг уже сповільнював хід. Провідниця чекала мене у дверях свого купе. Її обличчя раптом здалося мені вродливішим, ніж було звечора.
— От і приїхали, — сказав я. — А я так і не дізнався, як вас звати.
— Навіщо це вам?
— Раптом ще зустрінемося?
— Людмилою мене звати. Ходімо.
Відімкнувши зовнішні двері, провідниця поглянула на мене. Я відсахнувся з несподіванки — така мука вихлюпнулася на мене з великих потемнілих очей, що раптом заповнили весь простір переді мною. Вона, безумовно, плакала, але не тільки це, не тільки, подумав я. Що ще трапилось, доки я спав? Ні, ще раніше. Пригадалася дивна поведінка цієї дівчини при виїзді з Ковеля.
— Скажіть, будь ласка, — провідниця говорила тихо, ледве шелестіла губами. — Можна вас запитати…
— Питайте, якщо встигнете.
— Ви читали Біблію?
— Біблію? — здивувався я. — Читав.
— Не пригадуєте — є там такі слова, такі слова… — вона затнулася, а потяг уже пригальмовував, — такі слова: «І прибуде суддя, а ти відійдеш»?
— Не пригадую, — відповів я. — Може, і є. Треба подивитись. Вибачайте.
«Надумала коли питати», — іронічно всміхнувся подумки.
— Це ви вибачайте, — здавалося, вона от-от знову розплачеться, але тільки мовчки відчинила двері. — Щасти вам.
— До побачення.
Потяг зовсім спинився. Я зістрибнув на землю. Озирнувся. Збоку бовваніли у темряві якісь приземкуваті споруди.
— Станція он там, — почувся голос провідниці.
Я озирнувся до неї. Людмила показувала рукою на будівлі, які перед тим потрапили в поле мого зору.
— Спасибі, — я привітно помахав їй рукою.
Щось наче зблиснуло на її щоці у тьмяному світлі тамбурної лампочки. Сльози? Чи здалося? Чого б їй плакати… Хоча вона така дивна і, видно, дуже сентиментальна. Щось питала про Біблію, про суддю. Ага, про те, що суддя відійде. Ні, здається, навпаки: вона відійде, коли прибуде суддя. Куди відійде? Дурниця якась. До того ж, я ще не суддя. А все-таки в неї непогане обличчя і фігурка дуже зграбна. «Шкода, що наша спільна дорога була такою короткою», — зненацька подумалося мені. Гм, вона відвернулася, немов ховаючи сльози. Знову сльози, невже вона плаче на кожній станції?
Рипнули буфери, потяг рушив. Поволі пропливали мимо затемнені вагони. Я лишився сам на сусідній колії.
Коли потяг зник за стіною ночі, переді мною була суцільна темрява. Я мимоволі озирнувся. Позаду, за коліями, ледь помітно проступало щось схоже на дерева. Швидше за все, місто з протилежного боку, за вокзалом. Хоча вокзалом, звичайно, ту халабуду, на яку показала провідниця, назвати можна хіба що умовно. Але чому вона не освітлена? У спину мені несподівано вдарив, мало не збивши з ніг, струмінь холодного, аж крижаного повітря. Вдруге за цю ніч мені здалося, що раптом настала зима. Це відчуття тривало, може, кілька секунд, але я відчув щось погрозливе і гнітюче у посвисті рвучкого холодного вітру. Ще раз мимоволі озирнувся. Дивним здалося те, що темрява погустішала, хоча очі мали б уже до неї звикнути. «Ну от іще, — подумав, — невже я до всього ще й страхополох?»
Я попрямував до вокзальної халабуди. Доки дійшов, кілька разів спіткнувся — спершу об рейку, потім об край перону, якщо тільки можна назвати пероном невеличкий п’ятачок перед станцією. Підійшовши до дверей, з усієї сили шарпнув за них. Раз, удруге.